Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Сидiв я раз якось отак, вагаючись, лiктем на стiл iзлiг, голову пiдпер, за вухом перо, передо мною паперу аркуш: ну, що його, думаю, сказати? Аж тут раптом увiходить приятель мiй один, чоловiк дотепний i в усякому дiлi тямущий, i, бачивши мене в такiй задумi, питае, з якоi б то вона причини. Не став же я перед ним таiтися – так i так, кажу, мiркую над передмовою до iсторii Дон Кiхота i до того домiркувався, що вже анi передмови писати менi не хочеться, анi подвигiв того шляхетного рицаря свiтовi об’являти.

– Як ви, – кажу, – хочете, щоб я тим не журився, що скаже про мене старий законодавець, званий громадою, коли я, проспавши стiльки рокiв у мовчанцi забуття[4 - З 1585-го й до виходу 1605 р.

першоi книги «Дон Кiхота» Сервантес не публiкував нiчого.] i вбившись у такi поважнi лiта, вийду тепер перед люди з iсторiею, сухою, мов той курай степовий, бiдною на вигадки, безрадною на стиль, скупою на думки, позбавленою прикмет ерудицii та вченостi, без виносок на берегах i приписок у кiнцi тому, як то бувае у деяких оповiдних, суто свiтських книжках, що так i кишать цитатами з Аристотеля, Платона[5 - Аристотель i Платон – найвiдомiшi давньогрецькi фiлософи (ІV ст. до н.е.).] i цiлоi тiчки iнших фiлософiв навдивовижу читачам, що вважають таких авторiв за людей очитаних, одукованих i проречистих на слово… Та вони не то що, а й саме Святе Письмо цитують, – сказав би святий Тома чи ще якийсь отець Церкви;[6 - «Отцями Церкви» в широкому розумiннi називали видатних церковних дiячiв I–VIII ст. ; Тома Аквiнський (1225–1274) – один з найшанованiших теологiв i святих католицькоi церкви.] та як же то хитро i зручно робиться: на однiй сторiнцi малюються любовнi пригоди якогось розпусника, а на другiй наводиться християнська проповiдь, що ii любо-мило читати або й слухати. Всього цього бракуе моiй книзi: немае в нiй анi затекстових цитаток, анi прикiнцевих нотаток. Я навiть не знаю, яких авторiв я в своiй повiстi наслiдую, то й не можу приточити iх iмен в осiбному альфабетному списку, як то роблять iншi, наводячи iх усiх од Аристотеля до Юлiя Цезаря i включаючи сюди навiть Зоiла та Зевксiда, хоч той був злорiка, а сей маляр, та й годi. [7 - За давньогрецьким фiлософом Зоiлом (ІV – ІІІ ст. до н. е.) закрiпилася репутацiя прискiпливого й злого критика; Зевксiд – давньогрецький художник ІV–V ст. до н. е.] Не буде в моiй книзi i вступних сонетiв, принаймнi таких, що складали дуки, маркiзи, графи, епископи, родовитi дами чи славетнi поети.