Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Їде ото наш новоявлений рицар та й промовляе сам до себе такими словами:

– Немае найменшого сумнiву, що в прийдешнi часи, коли об’явиться свiтовi правдива iсторiя моiх голосних подвигiв, мудрець, котрий iх спише, розпочне оповiдь про сю мою першу ранiшню виправу саме так: «Заледве рожеволиций Аполлон почав розпускати по широкому й просторому виду земному золотавi звоi свого пишного волосся, заледве дрiбнi рiзноперi пташки, нiби в арфи дзвонячи, нiжнотонною i медоплинною гармонiею привiтали рум’яну Аврору, що саме покинула м’яке ложе ревнивого свого мужа i з’явилася смертним очам помiж брам i кружганкiв ламанчського обрiю, як преславний рицар Дон Кiхот з Ламанчi, занехаявши розкiшнi пуховицi, спав на свого знакомитого коня Росинанта i рушив у дорогу вiкодавньою i людославною рiвниною Монтьельською».

Справдi, саме цiею рiвниною вiн i iхав тепер.

– Блаженний той вiк, – провадив вiн далi, – блаженна доба, коли будуть ознаймованi предивнi моi дiяння, гiднi того, аби з бронзи iх вилити, з мармуру витесати, у фарбах удати на вiчную згадку! О ти, премудрий чародiю, хто б ти не був, – як випаде тобi доля стати лiтописцем сiеi незвичайноi iсторii, милим Богом прошу тебе: не забудь доброго мого Росинанта, вiрного товариша в усiх мандрах моiх i пригодах.

А потiм промовив – так, нiби й справдi був закоханий:

– О принцесо Дульсiнее, володарко полоненого мого серця! Великого завдала еси менi жалю, вiдiславши мене вiд себе й заказавши строго i гостро являтися перед очима вроди твоеi.

Благаю, панi ласкава, не забувай вiдданого тобi серця, що з любовi до тебе несказанноi дознае муки!

І далi ще молов багато всяких нiсенiтниць, подiбних до тих, що в романах своiх повичитував, пiдладжуючись якомога пiд той самий штиль, та й iхав собi помалу вперед, а сонце тим часом, пiдбившись височенько, пражило немилосердно – щоб у нашого гiдальга лишився ще який мозок, воно б його до краю розтопило.

Майже цiлий той день iхав вiн гарма-дарма – не траплялось йому по дорозi нiчого, вартого згадки, що його аж розпач брав, бо не терпiлось йому здибати кого-небудь i спробувати одразу мiць своеi правицi.

Деякi автори твердять, нiби перша пригода сталась йому на Ляпiському перевалi, iншi знов кажуть, нiби то була пригода з вiтряками, але я, пильно дослiдивши сю справу i розшукавши вiдповiднi записи в Ламанчськiй хронiцi, знаю напевне, що того дня мав вiн пусту iзду; надвечiр i сам вiн, i кiнь його страшенно стомились i охляли з голоду.