Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Та де такоi помочi не було, давнi рицарi про те дбали, щоб у джур iхнiх чи то зброеносцiв були грошi й iнша всяка потрiб, як то корпiя чи мастi лiчничi. А як траплялося, що рицар не мав джури (хоч таке й не часто випадало), то й сам приторочував, бувало, сакiвки маленькi румаковi до крижiв, нiби то не знати яка дорога рiч. Правда, возитися з саквами не вельми-то мандрованому рицаревi пристало, тим i радить вiн Дон Кiхотовi (хоч мiг би й наказати, яко хрещениковi своему прийшлому), хай нiколи бiльше не рушае в дорогу без грошей та iншоi такоi потребизни: той припас зовсiм несподiвано може стати в великiй пригодi.

Дон Кiхот пообiцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кастелян, а сам заходився лаштуватись до цiлонiчноi варти коло зброi на просторому подвiр’i, що до корчми тiеi збоку притикало. Позбирав увесь свiй риштунок, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, нахопивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й нiби спогорда туди-сюди походжати.

Корчмар же тим часом розповiв усiм, хто в його корчмi був, про божевiлля свого нового нiчлiжника, про тее вартування над зброею та про обряд висвяти на рицаря, що мав потому вiдбутися. Всi дуже тим химородам дивували й вийшли, щоб на Дон Кiхота iздалеку поглянути, а вiн ходив собi велично взад i вперед або спинявся раптом i, спершись на списа, пильно дивився на свiй бойовий обладунок.

Одному погоничевi, що в корчмi стояв, прийшла саме охота напоiти своiх мулiв, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кiхотову збрую. Як забачив наш рицар того напасника, заволав одразу дужим голосом:

– Хто б ти не був, о зухвалий рицарю, що важишся доторкнутись до зброi найславетнiшого з усiх мандрованих рицарiв, якi будь-коли приперезувались мечем, – подумай, що робиш, не руш ii, бо головою за свое зухвальство приплатишся!

Погонич не зважав на тii погрози анiже (а краще б йому було зважити, нiж здоров’ям своiм так необачно важити), схопив збрую за ремiняччя i кинув ii якомога далi.