Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Вона вiдповiла смиренно, що зветься Похожала, а батько в неi – полатайко з Толедо, живе коло яток Санча Б’енаi, i додала, що куди б не закинула ii доля, вона завше буде служити йому i як свого пана шанувати. Тодi Дон Кiхот попрохав ii, щоб заради любовi до нього вона вчинила одну ласку – звалася вiдтепер панi Похожальська; молодичка пообiцяла, що так i зробить.

Друга молодичка прип’яла йому остроги, i в нього була з нею майже така сама розмова, як iз першою. Вiн i ii спитав, як звати, а вона одказала, що звати ii Вiтрогонка, а батько в неi – статечний мельник iз Антекери.

Подякувавши iй i запропонувавши своi послуги, наш рицар попрохав ii, щоб вiднинi називалась панi Вiтрогонська.

Вiдбувши на галай-балай сi нечуванi й невиданi церемонii, Дон Кiхот аж регнув сiсти мерщiй на коня i рушити в свiт пригод шукати. Не гаючись, окульбачив вiн Росинанта, скочив на нього, обiйняв господаря i красно подякував йому за ласку, наплiвши силу-силенну високохмарних слiв, що годi й переказати.

Корчмар, аби такого гостя швидше здихатися, вiдповiв йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, i, не спитавши навiть плати за нiчлiгування, вiдпустив його з миром.

Роздiл IV

Що приключилось нашому рицаревi по виiздi з корчми

Саме на свiт почало благословлятись, як Дон Кiхот виiхав iз корчми вже зуповним рицарем, i такий же був радий, та веселий, та втiшний, так у ньому серце грало, що на Росинантовi аж попруги трiщали. Та тут спали йому на пам’ять корчмаревi поради за припас, що то в дорозi може знадобитися, особливо за грошi та за сорочки, i вiн вирiшив з’iздити по те добро додому та за одним ходом i зброеносця собi поеднати; був там у нього на призначцi селянин один, його сусiда, чоловiк багатий на дiти, а бiдний на достаток, та до джурування i геть-то придатний.

От i завернув вiн Росинанта до свого села, а той, нiби зачувши вже рiдну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землi торкався.

Проiхав отак трохи, аж чуе – з правоi руки, з гущавини лiсовоi, щось нiби квилить-проквиляе, тихо так та жалiбно.

Скоро почув, промовив:

– Хвала небовi святому за ласку, що менi так хутко ниспосилае, аби мiг я повиннiсть мою рицарську справити i плодiв моiх добрих намiрiв зажити! Не сумнюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочi моеi та опiки.

Смикнув за повiддя та й погнав Росинанта туди, звiдки те квилiння чулося.