Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Нехай вiн подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цирульник кинув йому кров, коли вiн хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як вiн зовсiм здоровий був. От воно й виходить, що за се нiчого вивертати не треба.

– Так горе ж мое, пане рицарю, що я грошей при собi не маю, – бiдкався дядько, – нехай Андрес iде зо мною, i дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.

– Щоб я оце та пiшов до нього? – закричав хлопець. – Нiколи в свiтi! Нехай йому абищо! Нi, паночку, анi за якi грошi! Як пiду, то вiн же з мене всю шкуру спустить, як iз святого Бартоломея!

– Не спустить, – заперечив Дон Кiхот, – раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю.

Хай тiльки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею i вiн тобi напевне всю заслуженину заплатить.

– Що-бо ви, пане, говорите! – мовив хлопець. – Господар мiй не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатiй iз села Кiнтанара.

– То нiчого, – сказав Дон Кiхот, – i Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловiк славен, а робом.

– Воно-то так, – погодився Андрес, – та яким же робом оце мiй господар робить, що кривавицю мою заiдае?

– Та-бо не заiдаю, голубе Андресику, – обiзвався дядько, – ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всi рицарськi закони, якi тiльки е на свiтi, що сплачу тобi до останнього реала, з дорогою душею!

– Можна й без дорогоi душi, лиши ii собi, – сказав Дон Кiхот, – буде з мене, як ти йому виновате оддаси.

Тiльки гляди менi: як не встоiшся у словi, то клянусь тiею самою клятьбою, що вернусь i покараю тебе – хоч би ти i ящiркою звивався, од мене нiде не сховаешся. Як же хочеш знати, хто се тобi розказуе, щоб тим ревнiше розказ той учинити, то знай: я – завзятий Дон Кiхот з Ламанчi, вiдомститель за всяку кривду i сваволю. А тепер бувай здоров i пам’ятай пiд загрозою грiзноi кари, що ти пообiцяв i на чому заприсягнувся.

Сее сказавши, стиснув Росинанта острогами – i тiльки смуга за ним лягла.

Селянин провiв його очима i, як вiн уже скрився за деревами, повернувся до наймита свого Андреса i сказав:

– А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього вiдомстителя i заплачу тобi все, що винен.

– Бiгме, – сказав Андрес, – добре, дядьку, зробите, як учините волю сього зацного рицаря, подовж йому, Боже, вiку без лiку, що вiн такий хоробрий i справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що вернеться i покарае вас, на Рока святого.