Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Тож осадився мiцнiше в стременах, наставив списа, щита до грудей притулив та й став серед шляху гордо й пишно, чекаючи, поки тi мандрованi рицарi (купцi тобто) до нього наблизяться. Як же пiд’iхали так, що вже було добре видно й чути, Дон Кiхот, дивлячись козирем, гуконув на весь голос:

– Анi кроку далi! Стiйте всi, аж поки не визнаете, що в цiлому свiтi немае красунi над володарку Ламанчi, незрiвнянну Дульсiнею Тобоську!

Почувши таку рiч i побачивши чудернацьку постать речника, купцi спинились: i з мови, i з виду дорозумiлись вони, що то якийсь божевiльний.

Та iм кортiло довiдатись, чого се вiн вимагае од них такого визнання. От один купець, чоловiк дотепний i гострий на язик, i каже:

– Пане рицарю, ми зовсiм не знаемо тiеi шановноi дами, про яку ви говорите. Покажiть же ii нам, i, якщо вона справдi така гарна, як ви кажете, то ми без жодного примусу, по вольнiй волi визнаемо те, чого ви од нас жадаете.

– Якби я вам ii показав, – заперечив Дон Кiхот, – то невеликою було б iз вашого боку заслугою засвiдчити очевидну iстину. Вся сила в тому, щоб ви, не бачивши, повiрили, визнали, ствердили i присягли того боронити. Як же сього не вчините, ставайте зо мною до побою, ви, неотеси й пустопляси! Виходьте поодинцi, як велить закон рицарський, або й усi гуртом, як у такоi ледачоi низоти заведено.

Я жду вас i чекаю, свiдомий своеi правоти.

– Пане рицарю, – обiзветься знов купець, – iменем усiх присутнiх тут можновладцiв благаю ваше добродiйство не обтяжувати нашоi совiстi визнанням таких речей, яких ми нiколи не бачили й не чули i якi до того ж могли б образити володарку Алькарii та королеву Естремадури. Як же вашець покаже нам якусь парсуну тiеi дами, хоч iз пшеничину завбiльшки, то там уже, як то кажуть, по ниточцi дiйдеш до клубочка: нам буде обезпека й запорука, а вам заплата i догода.

Зрештою, я вважаю, що ми вже й тепер з вами згоднi; якби навiть iз того портрета ми побачили, що сеньйора ваша на одне око крива, а з другого iй ропа тече, то й тодi, аби вашецi догодити, ми ладнi визнати за нею будь-якi високi прикмети.

– Нiчого такого з неi не тече, пiдла шельмо! – закипiвши гнiвом, гукнув Дон Кiхот.