Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Роздiл VII

Про другий виiзд нашого доброго рицаря Дон Кiхота з Ламанчi

У цей час почулося голосне гукання Дон Кiхота:

– Сюди, сюди, хоробре рицарство! Час i пора вам явити мiць потужних правиць ваших, бо вже двораки в турнiрi гору почали брати!

Довелося бiгти на той крик i галас, припинивши огляд у книгозбiрнi, через що, здаеться, мусили прийняти муку вогненну без жодного суда й розправи «Каролея» та «Лев Гишпанський», а також «Цiсаревi дiяння» дона Луiса де Авiли,[91 - «Каролея», або «Карлеада» (1560) – поема Херонiмо Семпере (Сампере, Сампедро), яка розповiдае про деякi епiзоди з життя короля Іспанii Карла V (1500–1558).

«Лев Гишпанський» (1586 чи 1584) – поема Педро де ла Весилья Кастельяноса про заснування мiста Леон i святих мученикiв, уроженцiв цього мiста. Оцiнка цих творiв Сервантесом е, скорiш за все, iронiчною. «Цiсаревi дiяння» дона Луiса де Авiли – книга не iдентифiкована, вважають, що може йтися про його «Коментарi до вiйни Нiмеччини проти Карла V, Великого iмператора Риму, короля Іспанii, 1546–1547», (1549 чи 1552). Луiс де Авiла-i-Суннiга (1504–1573) – iспанський iсторiограф.] що, безперечно, заслуговували пощади; якби парох був iх побачив, гадаю, що вони не пiдлягли б такому жорстокому вироку.

Як увiйшли всi до Дон Кiхота, той уже встав з постелi й був такий бодренний, мов i не думав спати – викрикував у нестямi всяку нiсенiтницю та, знай, штирхав мечем на всi боки, повертаючи його то лезом, то плазом. Його взяли попiдруч i силомiць уклали знову в лiжко, тодi вiн трохи втихомирився i сказав, обертаючись до священика:

– Чи то ж не ганьба, велебний пане архiепископе Турпiне, що так званi Дванадцять Перiв дали себе з доброго дива поконати на сьому турнiрi дворакам, коли натомiсть ми, мандрованi рицарi, три днi поспiль перед вели?

– Та годi-бо вам, пане куме, помовчте, – заспокоював його парох, – дасть Бог, фортуна перемiниться: що сьогоднi втратиш, надолужиш завтра.

А тим часом майте обачення на свое здоров’я, бо, здаеться менi, що вашець дуже втомлений, а може, навiть i поранений.

– Та ран нiбито немае, – одказав Дон Кiхот, – а що мене побито й потовчено, то се вже певно: той байстрючий Роланд добре поколошматив мене дубиною, а все з завидкiв, що я, бач, один йому в молодецтвi рiвня. Та не будь я Рiнальд Монтальбанський, коли, з лiжницi пiдвiвшися, не оддячу йому наперекiр усiм його чарам! А поки що дайте менi чогось попоiсти, душу проквасити; як же помсти доконати, в тiм уже моя голова.