Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

– Даруйте, пане, – виправдувався Санчо, – я ж вам казав, що я чоловiк темний, неписьменний, у лицарськiй поведенцii небитий i несвiдомий. Тепер я вже для вас, яко для лицаря, возитиму в торбi сушеницi, а для себе, нелицаря, дробину якусь абощо, – воно, знаете, тривнiше.

– Я не кажу, Санчо, – вiдповiдав Дон Кiхот, – що рицарi конечне iли тiльки сушеницi, як ти iх називаеш, а просто се був iхнiй звичайний поживок. Та ще зiлля всяке, що на полях знаходили: вони на тих зiллях добре зналися, знаюся на них i я.

– Важлива то рiч, на зiллях знатися, – сказав Санчо.

 – Гадаю, що нам те зняття колись може в великiй пригодi стати.

По сiй мовi вив’язав iз торби харчi, та й попоiли вдвох любо i мирно. А що обом кортiло швидше до ночiвлi дiстатися, то не дуже й роз’iдалися, живенько вклали те сухе та вбоге iстиво. Тодi знов посiдали верхи та й рушили чимдуж, щоб до якоi-небудь оселi завидна добратися. Та шкода було iхньоi надii: сонце зайшло, а до житла так i не прибились. Довелося заночувати у козопасiв, що в полi куренями стояли, – добре що хоч до них приблудили.

Санчовi будо досадно, що до села не доiхав, а Дон Кiхот, навпаки, радiв, що в полi зорюватиме – кожна така пригода правила йому за певний доказ його рицарськостi.

Роздiл XI

Про те, як велося Дон Кiхотовi у козопасiв

Козопаси привiтали його дуже гостинно, а Санчо, примостивши якнайлiпше Росинанта та осла свого, зразу почув носом пахощi козлини, що в казанi саме на вогнi кипiла, та й потяг туди глянути, чи не пора ii з казана в живiт перекладати; аж тут пастухи самi зняли ii з вогню, розстелили долi шкури овечi i, зладивши нашвидку свою сiльську вечерю, запросили од щирого серця обох подорожнiх – чим, мовляв, багатi, тим i радi.

Було iх при тiй отарi шестеро: всi посiдали кружкома на шкурi, та перш пiдсунули Дон Кiхотовi перевернуте корито i з незграбною чемнiстю попрохали гостя сiсти. Дон Кiхот сiв, а Санчо став позад свого пана, щоб подавати йому зробленого з рога кубка. Бачивши, що вiн стоiть, Дон Кiхот сказав:

– Щоб ти переконався, Санчо, скiльки всякого добра мае в собi мандроване рицарство i якоi честi та шани серед людей тi заживають, котрi сiй благороднiй справi так чи iнакше служать, я хочу, щоб ти сiв поряд мене в сiм поштивiм товариствi; ми будемо з тобою, нiби рiвний з рiвним: я, твiй пан i прирожденний сеньйор, i ти, мiй джура, будемо iсти з одноi миски й пити з одного кубка, бо про мандроване рицарство можна сказати те саме, що про кохання – воно всiх рiвняе.