Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Санчо також мовчав собi, лузав горiхи та час вiд часу прикладався до другого бурдюка, якого пастухи почепили на дубi, щоб вино не грiлось.

Вечеря давно вже скiнчилась, а Дон Кiхот балакав не вгаваючи; нарештi, один козопас промовив:

– Аби ви, пане мандрований лицарю, могли з повним правом сказати, що ми прийняли вашу милость з доброю хiттю i щирою душею, дозвольте потiшити й повеселити вас iще й спiвами. Зараз сюди прийде один хлопець, там такий розумний i дотепний, письменний, а до того ще й закоханий.

І музика добрий, так на гуслi грае, що ну!

Ледве вiн скiнчив, як iздалеку почулися звуки гуслiв, а трохи згодом i музика надiйшов: був то парубчина рокiв так двадцяти двох, дуже хороший на вроду. Товаришi спитали його, чи вiн уже вечеряв, i вiн сказав, що вже; тодi той козопас, що завiв мову про спiви, озвався до нього:

– Коли так, Антонiо, то потiш нас трохи, заспiвай якоiсь, нехай шановний наш гiсть побачить, що в лiсах i горах теж е люди, що музику тямлять. Ми вже казали йому про твою кебету, покажи ж ii тепер, справди наше слово.

Прошу тебе милим Богом, сядь отут-о та й заспiвай нам романса про твоi любощi, того, що дядько твiй священик iсклав i що всiм у селi до вподоби припав.

– Згода, – вiдповiв парубок.

Не чекаючи дальших запросин, вiн сiв на дубовий пеньок i, наладивши гуслi, заспiвав приемним голосом:

Антонiо

Знаю, знаю вже напевне,

Що мене ти покохала,

Хоч цього ти не сказала

Навiть поглядом, Олалье.

Знаю я, що й ти це знаеш,

І уже не сумнiваюсь —

Не бувае нещасливим

Почуття, яке узналось.

Правда, часом ти, Олалье,

Намагалась показати,

Що душа у тебе – бронза,

Бiлi груди – зимний мармур.

Та з-за маски гордування,

З-за покривала зневаги

Десь-колись надiя люба

Рукавом менi помае.

І лечу я на принаду,

Хоч не мiг iще нi разу

Нi ридати, як незваний,

Нi радiти, як обранець.

Якщо пристрасть завжди гречна,

Твоя гречнiсть означае,

Що надiя не пiдманить,

Що доб’юсь, чого жадаю.

І якщо служiння вiрне

Будить ласку в серцi дами,

То й моi, гадаю, вчинки

Гiднi теж якоiсь дяки.

Мабуть, бачила не раз ти,

Як мене ти помiчала,

Що ношу я i у буднi

Те, що в свято одягаю.

Тож кохання i убрання

Нiби йдуть тим самим шляхом,

Я б хотiв перед тобою

Бути повсякчас ошатним.

Не кажу уже про танцi

Та про нiжнi серенади,

Що спiвав тобi надвечiр

І над ранок iз пiвнями.