Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

 – І ще ось яке диво: написав у заповiтi, щоб його поховали в чистiм полi, наче мавра якого, наузкрай скелi, де ото дуб над криницею стоiть, бо кажуть люди (вiд нього б то самого чули), що на тому мiсцi вiн уперше ii побачив. І ще дечого такого понаписував, що, каже панотець, не можна робити й не годиться, бо то буде не по-християнськи, а по-поганськи. Так же студент Амбросiо, щирий друзяка небiжчика, що з ним разом у пастушому перевдязi ходив, править, що так притьмом усе й треба зробити, як заповiдував Хризостом, – гуде в селi, як у вулику.

Та, мабуть, так вийде, як Амбросiо хоче, i приятелi його пастухи – понесуть Хризостома рано-вранцi з великою шанобою в чисте поле ховати. Отам, гадаю, буде на що дивитись. Я неодмiнно пiду, хоч би менi завтра знов у село припадало.

– Усi пiдемо, – заговорили козопаси, – кинемо жеребок, кому кiз за всiх пильнувати.

– Гаразд мовиш, Педро, – сказав один хлопець. – Але, певно, обiйдеться без жеребкування: я залишуся за сторожа. Не тим, що такий добрий чи нецiкавий, а тим, що ходити не можу – оце якось скабку в ногу загнав.

– Ну, вже хоч як, а велике тобi спасибi, – сказав Педро.

Дон Кiхот поспитав у Педра, що за один був небiжчик, i яка вона – та пастушка. Педро вiдповiв, що, скiльки вiн знае, небiжчик був багатий гiдальго, родом iз поблизького нагiрного села, вчився чимало лiт у Саламанцi й повернувся звiдти додому чоловiком, мовляли, мудрим i очитаним.

– Найкраще, кажуть, знався вiн на науцi про звiзди, як там на небi сонцевi й мiсяцю дiеться, – вiв далi Педро, – i завше вгадував, коли будуть сонячнi та мiсячнi захмарення.

– Не захмарення, мiй друже, а затьмарення, – поправив його Дон Кiхот, – так говориться, коли сi два свiтила померкають.

Та Педро не звернув жодноi уваги на такi марницi й оповiдав далi:

– І ще вгадував, коли який рiк буде, доiдний чи недоiдний.

– Ти хочеш сказати: дорiдний чи недорiдний, – знов поправив Дон Кiхот.

– Дорiдний чи доiдний – все на одно виходить, – заперечив Педро.

 – То завдяки його порадам батько його i приятелi, що йому вiрили, в великi достатки вбилися. Скаже було: «Цього року пшеницi не сiйте, сiйте ячмiнь, а на те лiто ячменю не треба, а вже горох». Або: «Се лiто маслиновоi олii море буде, а потiм три роки – анi капелини».

– Ся наука називаеться астрологiя, – впав у рiч Дон Кiхот.

– Не знаю, як вона там називаеться, – сказав Педро, – досить, що вiн знав усе те i ще багато всякоi всячини.