Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Окрiм того, я певен, що не кожен мандрований рицар мае даму, якiй вiн може себе припоручити, бо не всi вони закоханi.

– Се неможлива рiч, – зауважив Дон Кiхот. – Не може бути такого, щоб мандрований рицар не мав дами серця, бо як небовi властиво i притаманно зорями сяяти, так само рицаревi любити: в жодному романi ви не знайдете рицаря без кохання, а якби де й вихопився такий, то нiхто його й не вважив би за справедливого рицаря, а всi мали б за якогось виродка, що до фортецi рицарства не через браму ввiйшов, а через загорожу, як злодiй чи гультяй, перескочив.

– А проте читав я, коли пам’ять мене не зраджуе, – сказав подорожнiй, – нiби дон Галаор, брат Амадiса Гальського, не мав такоi дами, одначе нiхто його за те не гудив, бо був iз нього хоробрий i славний рицар.

На те одказав йому Дон Кiхот:

– Одна ластiвка ще весни не робить, добродiю. Окрiм того, менi напевне вiдомо, що сей рицар був потаемно закоханий, хоч i була в нього вдача залицятися до всiх жiнок, якi йому подобались.

Та мав вiн, безперечно, i едину любов, що обрав ii за володарку душi своеi й волi: до неi вiн звертався повсякчас, але робив те скрито, бо в рицарствi цiнував понад усе таемничiсть.

– Коли вже з природи своеi кожен мандрований рицар мусить бути закоханий, – сказав подорожнiй, – то й вашець, до стану того належачи, напевне теж когось кохае. Якщо вашець не такий скритник, як той дон Галаор, то в iменi всього товариства, i в моiм власнiм так само, прошу вашецi ознаймити нам iм’я, рiд i титул вашоi дами i вроду ii змалювати; вона може вважати себе щасливою, коли весь свiт знатиме, що то ii кохае, що то iй служить такий гiдний, бачиться, рицар, як ваша милость.

– Не можу з певнiстю сказати, чи любiй моiй ворогинi приемно буде, як увесь свiт дiзнаеться, що я iй слугую. Проте здаюся на ваше ласкаве прохання й повiдомляю, що ймення ii Дульсiнея, родом вона з Тобоса (е таке село в Ламанчi), а на звання мусить бути щонайменше принцеса, бо то ж моя володарка й сеньйора.

Врода в неi надлюдська, бо в нiй поеднались усi неймовiрнi й фантастичнi прикмети краси, якими поети ущедряють своiх коханих: волосся ii – то щире злото, чоло – поля Єлисейськi,[103 - Поля Єлисейськi – у давньогрецькiй мiфологii частина потойбiчного свiту, де перебувають душi блаженних i праведникiв, де немае страждань i пануе вiчний мир.