Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

] (хоч пройшов тим часом усього чотири ступенi), що ваша милость – один iз найславутнiших мандрованих рицарiв, якi будь-коли жили й житимуть на всiм земнiм крузi! Будь благословен Сiд Ахмет Бен-Енхелi, що списав iсторiю великих ваших дiянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттелюбивий муж, котрий не пожалiв труду переложити ii з арабщини нашою людовою кастильською мовою всiм добрим людям на посполитую втiху!

Дон Кiхот попрохав його пiдвестися i спитав:

– Виходить, то правда, що вийшла вже моя iсторiя i що написав ii якийсь премудрий мавр?

– Щирiсiнька правда, пане мiй i добродiю, – одказав Самсон, – i я ладен навiть твердити, що на сьогоднi тоi iсторii видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примiрникiв; коли не вiрите, спитайте в Португалii, Барселони i Валенсii, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже i в Антверпенi ii друкують.

– Для людини доброчесноi i небуденноi, – промовив Дон Кiхот, – то, мабуть, найбiльша втiха – ще за життя дiждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаiтих народiв словом друкованим i типованим; я недарма сказав «доброго», бо як буде навпаки, то вже гiрше над усяку смерть.

– Якщо йдеться про добру славу й добре ймення, – сказав бакалавр, – то ваша милость мае пальму першенства з-помiж усiх мандрованих рицарiв, бо мавр своею мовою, а християнин своею змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашнiсть у небезпеках, витривалiсть у випробах, терпливiсть у нещастях i ратних недугах, цнотливiсть i повздержливiсть у щироплатонiчних любощах вашоi милостi та моеi сеньйори доньi Дульсiнеi Тобоськоi.

– Зроду я не чув, – озвався тут Санчо Панса, – аби паню мою Дульсiнею «доньею» величали: на неi кажуть просто панi або ще сеньйора. От у цьому вже iсторiя, бачте, схибила.

– Сей закид не такий уже й важливий, – заперечив Карраско.

– І правда, – погодився Дон Кiхот.