Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

А щоб вiн був виповiстив самi моi думки, зiтхання, сльози, моi заповiднi прагнення i дивугiднi звершення, – все те склалося б на грубелезну книгу, що переважила б повну збiрку Тостадових творiв.[19 - Тостадовi твори – алюзiя на приказку, яка мае негативний змiст: «Писати бiльше, нiж Тостадо». Алонсо Тостадо де Мадригаль (мiж 1400 i 1409–1455) – iспанський теолог, епископ Авiльський, у першiй половинi ХVІ ст. його твори було видано у 13 томах, згодом iх кiлькiсть суттево зросла.] Я, пане бакалавре, так собi мiркую: до написання iсторii чи так якоi книги треба великого розуму i зрiлого розмислу, до жартливоi мови i дотепного викладу треба небуденного хисту.

Найрозумнiша постать у комедii – то блазень, хто його хоче зiграти, не повинен бути дурнем. Історiя се наче святиня, вона мусить бути iстинною, а де iстина, там i Бог, бо вiн сам i есть iстина. Проте е люди, що так книги лiплять, як ото сластьони печуть i викидають.

– Нема такоi поганоi книги, що в нiй не було б чогось доброго, – сказав бакалавр.

– Воно-то так, – вiдповiв Дон Кiхот, – але трапляеться часом, що людина вже прославилась цiлком заслужено своiми писаннями, а як оголосить iх друком, то слава ii блякне i меркне.

– Причина сьому та, – мовив Самсон, – що друкованi твори всi читають уважно i легко помiчають будь-яку помилку, а що бiльша письменникова слава, то прискiпливiший бувае читач. Люди знакомитого хисту, як от великi поети та видатнi дiеписцi, раз у раз викликають заздрощi у людцiв, що страшенно люблять судити й ганити чужi писання, а самi ж то нiчогiсiнько на свiт не появили.

– Воно й не диво, – сказав Дон Кiхот, – бо немало е таких богословiв, що сам до казальницi не здатен, а в чужих проповiдях зараз бачить, де що не так, чого бракуе, а що зайве.

– Все це вiрно, пане Дон Кiхоте, – погодився Карраско. – Та я хотiв би, щоб отi критикани були все-таки милосерднiшi й не такi уiдливi, щоб не чiплялись до кожноi пилиночки в творi, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвiтлого сонця не бачать.

Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus,[20 - Бувае, що й добрий Гомер дрiмае (лат.).] та нехай же вони зважать, скiльки ночей вiн недоспав, пильнуючи, аби в творiннях його було якнайбiльше свiтла i якнайменше тiней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тiльки родимки, що людському обличчю iнодi ще бiльшоi додають принади.