Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Я спав так цупко, що якась нечиста сила пiдкралась, пiдставила пiд сiдло з чотирьох бокiв чотири пiдпiрки та й висмикнула з-пiд мене осла, що я й незчувся, як на самому сiдлi зостався.

– То штука не хитра та й не яка нова, – зауважив Дон Кiхот. – Таке саме приключилося було й Сакрiпантовi, як вiн пiд Альбракою стояв; тодi таким же самим робом викрав йому з-помiж нiг коня i цiлосвiтний злодiй Брунель.[22 - Злодiй Брунель – спритний персонаж «Несамовитого Роланда» Арiосто, який вкрав у Сакрiпанта коня «таким самим робом», що й Хiнес де Пасамонте вiслюка у Санчо Панси.

]

– На свiтанку, – провадив далi Санчо, – тiльки-но я потягнувся, тi пiдпiрки висунулися з-пiд сiдла, i я додолу бебех! Оглянувсь туди-сюди – нема мого ослика… Аж сльози наринули менi на очi – я зразу в туж та в голос. Як той книгопис мого тужiння та голосiння не завiв до книги, то, вважай, нема в нiй нiчого путнього. А тодi вже через скiлькись там день, коли ми з принцизною Обiзiяною iздили, побачив я мого осла, як на ньому сидiв у циганському перевдязi отой Хiнес де Пасамонте, отой крутяга й шахраюга, що ми з паном од кайданiв його були одрятували.

– Та помилка ж не в тому, – сказав Самсон, – а виходить у автора, нiби Санчо на Сiрому iхав ще до того, як осел iзнайшовся.

– Ну, то я вже не знаю, – сказав Санчо, – може, повiстяр не додумав, а мо’, й друкар не доглянув.

– Мабуть, що так, – погодився Самсон. – Ну, а де ж тii сто талярiв дiлись?

– Ге, де дiлись… Розкотились, – вiдповiв Санчо. – Потратив я iх уже, що на себе, а що на жiнку та дiтей.

Якби не вони, то хiба моя стара терпiла б була моi походеньки та поiзденьки з паном Дон Кiхотом? Щоб я був вернувся з тих мандрiв додому без Сiрого й без золотого, мав би я од неi чорну годину! А як iще хто од мене що знати хоче, то я ладен одказ держати хоть i перед королiвською парсуною – що кому до того, чи я взяв, чи не взяв, чи потратив, чи не потратив? Та якби за всi тi киi, що я в дорозi набрався, грошi платили, хоч по чотири шажки з удару, то й з другою сотнею була б менi хiба половина плати. Отож хай усяке на себе перш оглянеться та й каже тодi на чорне бiле, а на бiле чорне, бо всi ми такi, якими нас Господь создав, а часом то ще й гiршi.

– Я вже подбаю про те, – сказав Карраско, – щоб автор, коли видаватиме свою iсторiю другим типом, не забув того додати, що говорив тут наш добрий Санчо; од того книга покращае непомалу.

– Чи потребуе сей твiр iще яких поправок, пане бакалавре? – спитав Дон Кiхот.