Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Нехай моi рани не красять мене в очах тих, хто на них дивиться, зате пiдносять у повазi тих, хто знае, де я iх здобувся, бо лiпше вояковi головою в потребi наложити, анiж утечею життя свое порятувати. Я так твердо стою при сiй думцi, що якби менi уможливлено неможливе i знов дано на вибiр так чи iнак чинити, я все одно волiв би взяти участь у тому преславному походi, нiж залишитись цiлим i здоровим, не бравши в ньому участi. Шрами на виду й на грудях у вояка – то зорi, що вказують iншим дорогу до неба слави й заслуженоi честi.

А про старiсть iще додам, що пише не сивий волос, тiльки зрiлий розмисл, який приходить з роками.

А другий жаль менi на автора, що вiн завидником мене називае ще й пояснюе, мовби неуковi якому, що то за рiч така – заздрiсть. По щиростi кажучи, iз двох iснуючих видiв заздростi менi знайомий лиш один – свята й шляхетна заздрiсть, яка пориваеться до блага, тим i не можу я переслiдувати духовноi особи,[9 - Коментатори вважають, що йдеться про iспанського драматурга Лопе де Вегу, який дiйсно з 1609 р.

служив в iнквiзицii, а 1614-го отримав духовний сан.] та ще такоi, що, кажуть, при священнiй iнквiзицii служить; якщо автор мае на увазi того самого чоловiка, що й я, то вiн дуже помиляеться, бо я того чоловiка велико цiную за хист i щиро поважаю за твори та за ненастанну доброчесну дiяльнiсть. А втiм, за одну рiч я справдi тому пану автору вдячен: вiн сказав, що повiстi моi радше сатиричнi, анiж повчальнi, проте, загалом беручи, добрi – а вони б не могли бути такими, якби не мали в собi тих обох якостей.

Може, ти, ласкавий читальнику, скажеш менi, що я надто прибiдняюсь, тримаючи себе так скромно, та я гадаю, що не годиться до печеного вогню прикладати, а того добродiя i так уже добре припекло, коли не важиться виступати в чистiм полi та пiд ясним небом, а приховуе свое прiзвище й придумуе собi рiдний край, так нiби почувае, що винен в образi величностi. Якщо ти знайомий iз ним випадково, то перекажи йому вiд мого iменi, що я не чуюсь ображеним: я добре знаю, що таке диявольськi спокуси, а одна з найбiльших спокус – то вбити чоловiку в голову, нiби вiн може написати й надрукувати книгу, що принесе йому стiльки слави, скiльки грошей, i стiльки грошей, скiльки слави.

А на пiдтвердження сiеi думки розкажи йому, будь ласка, ось яку веселу й дотепну приповiстку.

Був у Севiльi один божевiльний, що схибнувся на дуже смiшнiй i чуднiй дурницi, яка доти жодному шаленцевi на ум не спадала.