Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Може, тута в Тобосi так заведено, що тi палаци-озiяки по закутках будуються. Тим-то i прошу вашоi милостi, дайте менi по тих вулицях та завулках добре понишпорити, то, може, й знайду в якомусь закамарку той замок чи палац, собаки б його з’iли, як маемо через нього стiльки iзданини та блуканини!

– Гляди, Санчо, говори з бiльшою повагою про все, що стосуеться моеi володарки, – остерiг Дон Кiхот. – А втiм, не впадаймо в пасiю, долиймо до окропу холодноi води.

– Та вже впиню себе, впиню, – одмовив Санчо.

 – Тiльки як же тут витерпиш, коли хоче ваша милость, аби я знав добре, де нашоi мадами будинок, однiсiнький раз бачивши, аби й опiвночi вам зразу одшукав, коли ви самi, пане, не годнi його знайти, хоч певне тисячу разiв уже бачили.

– Ох, Санчо, ти таки доведеш мене до розпачу! – сказав Дон Кiхот. – Чи не говорив же я тобi, еретичний сину, сто сот разiв, що сам я зроду не бачив незрiвнянноi Дульсiнеi i нiколи в життi не переступав порогу ii палацу, а закохався в неi з чутки, з людськоi слави про красу ii та розум?

– Уперше чую, – одвiтував Санчо, – i кажу, що як ваша милость ii не бачили, то я й поготiв.

– Бути не може! – не повiрив Дон Кiхот. – Адже ти сам казав, що бачив, як вона пшеницю точила, коли принiс вiдповiдь на листа, що я iй через тебе посилав.

– Ви, пане, не дуже на тее впевняйтеся, – сказав Санчо, – бо, щоб ви знали, бачив я ii i вiдповiдь узяв так само з чутки, а яка вона е, сеньйора Дульсiнея, того не втну, як рукою до неба не сягну.

– Санчо, Санчо, – мовив Дон Кiхот, – е час на жарти, i е час, що не випадае й не годиться жартувати! Коли я кажу, що зроду не бачив володарки душi моеi i нiколи з нею не говорив, то се не значить, що ти мусиш твердити, нiби й ти не бачився й не розмовляв, бо сам добре знаеш, що тому неправда.

Їдуть вони отак, розмовляють, аж напроти жене щось двох мулiв i плуг, по землi тягнучись, брязкае; не iнакше, подумали, як устав оратай удосвiта в поле на оранку.

Так же воно й було; iшов оратай i спiвав тую пiсню, що каже:

Зле скiнчилось для французiв

Полювання в Ронсевалi…[43 - Початок вiдомого iспанського романсу про битву в Ронсенвальськiй ущелинi.]

– От же щоб я вмер, Санчо, – озвався Дон Кiхот, почувши тi слова, – коли не буде нам сеi ночi якогось лиха. Чуеш, якоi той хлоп спiвае?

– Та чую ж, – одказав Санчо, – тiльки до нашоi справи тее полювання в Ронсевалi зовсiм не тичеться.