Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

 – Вони завбачили, що я вийду переможцем iз того поединку, i подбали про те, щоб подоланий рицар постав передi мною в образi приятеля мого, бакалавра, аби дружба, що я до нього маю, стала мiж вiстрям меча мого i потугою моеi правицi, аби правий мiй гнiв угамувався i той, хто так пiдступно i зрадливо наставав на мое життя, сам залишився живий. І ще один доказ: згадай, о Санчо, як легко тим чаклунам ману пускати, один образ у другий переображувати, являти гарне бридким, а бридке гарним; не минуло-бо й двох днiв, як ти доочне бачив красу й уроду незрiвнянноi Дульсiнеi в постатi потворноi, брудноi i неоковирноi селючки з каправими очима i смердючим ротом.

А як уже той облудний чарiвник зважився на таке пiдле перетворення, то нема дива, що обернув когось Самсоном Карраском та твоiм кумом, аби видерти менi з рук славу звитяги. Одна тiльки думка втiшае мене: хоть у чиiй там подобi стояв передi мною ворог, я його, зрештою, перемiг i переважив.

– Усю правду тiльки Пан Бог знае, – зауважив Санчо.

А знаючи добре, що перетворення Дульсiнеi було наслiдком його власних хитрощiв та каверз, не дуже дослухався до панових резонiв i не важився перечити, щоб не пробовкнутись, бувае, зайвим словом.

За тими розмовами наздогнав iх чоловiк якийсь, що тим же самим шляхом iхав позаду на гарнiй сивострокатiй кобилi. На ньому була кирея тонкого зеленого сукна, обрамлена червоно-бурим оксамитом, на головi шличок iз того ж таки оксамиту; наряд подорожнiй на кобилi був теж зелений i цинамоновий, стремiння коротке.

При боку мав мавританську шаблю-кривулю на зелено-золотiм широкiм шабельтасi, полуботки-мишини з того самого товару, що й перев’язь, остроги не золоченi, а зеленi, наведенi лаком, покощенi й налощенi так ловко, що, пасуючи до всього убору, видавали кращими, як щирозлотi. Порiвнявшися з Дон Кiхотом i Санчом, подорожнiй уклонився iм чемненько i, пiдостроживши кобилу, хотiв був iх обiгнати, та Дон Кiхот сказав:

– Мiй гожий пане, коли в вашоi милостi одна з нами дорога i вам не вельми спiшно, то я за велику мав би собi ласку верстати путь разом.

– Сказати правду, – одмовив вершник, – тим я хотiв вас оминути, щоб кiнь ваш, мою кобилу почувши, не роз’ятрився, бувае.

– Могли б ви, пане, – впав у рiч Санчо, – могли б, кажу, й придержати кобилку, бо кiнь у нас такий рахманний i так добре поведений, як нiде й нiколи, i зроду до того паскудства не квапився; раз якось тiльки знесла була його охота, то мали ми з паном покутню годину.