Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Часом гостюю у сусiд i приятелiв, частiше гощу iх у себе, стiл у мене чистий, добрий i не скупий. Не люблю плiткарити i не дозволяю, щоб при менi хто злорiчив; не суну носа до чужого проса i не мишкую за людськими вчинками; ходжу щодня на службу Божу i подаю на бiднiсть, та не хвалюся доброчиннiстю, аби не допустити до серця лицемiрства та марнославства, що знишка i в найсмиреннiшу душу закрадатися люблять; намагаюсь помирити, де хто посварився, свято почитую Пречисту Дiву i вповаю повсякчас на безконечну благостиню Господа Бога нашого.

Пильно прислухався Санчо, що той шляхтич про життя свое та заняття оповiдував, i здалось воно йому таким святим та праведним, мов у чудотворця якого; тодi скочив iз Сiрого, вчепився подорожньому в праве стремено та й давай його в ногу цiлувати i раз, i вдруге, i в хтозна-котре, та так же то побожно, мало не крiзь сльози.

– Що ви робите, чоловiче добрий? До чого цi цiлунки?

– Дайтесь, пане, цiлувати, – одрiк Санчо, – бо оце, скiльки живу, вперве, либонь, бачу святого, що верхи iде.

– Не святий я, – заперечив шляхтич, – а великий грiшник. От ви, певне, доброi душi чоловiк, воно й з простоти вашоi знати.

Санчо знову сiв у сiдло свое, викликавши усмiх на повитому глибоким сумом обличчi Дон Кiхота i додавши дивування дону Дiеговi. Дон Кiхот запитав у шляхтича, скiльки в нього дiтей, i докинув, що старожитнi фiлософи, несвiдомi iстинного Бога, за найвище для людини благо покладали дари натури i фортуни, а також наявнiсть численних друзiв i якомога бiльше добрих дiтей.

– У мене, пане Дон Кiхоте, одним-один син, – вiдповiв шляхтич, – та хто зна, чи не був би я щасливiшим, якби його не мав; не тим, що вiн у мене лихий, а тим, що не такий добрий, як би менi жадалось. Рокiв йому, вважай, вiсiмнадцять, iз них шiсть перебув у Саламанцi, вивчаючи латину та греку; як же я хотiв, щоб вiн до iнших приступив наук, то виявилось, що хлопець напропале залюбився в науку поезii (якщо ii взагалi можна наукою звати), i годi його схилити до студiювання права, на яке я його нацiляв, чи до царицi всiх наук – теологii.