Край неляканих птахів

А треба ж було щось робити: поспiвчувати бiдоласi чи ввiчливо випхати того з приймальнi.

Що-що, а все це вона вмiла робити з милою та чарiвною посмiшкою. Навiть коли Оля таким чином когось випроваджувала з приймальнi, той не ображався. Розумiв, коли секретарка просить чоловiка вийти з такою чарiвною посмiшкою, значить, у голови районноi державноi адмiнiстрацii проходить дуже важлива нарада. Нiчого його вiдволiкати рiзними дрiбницями вiд вирiшення важливих справ не тiльки мiсцевоi, а й державноi ваги.

Але сьогоднi секретарка не знала, що вдiяти.

Багатодiтний батько, дiти якого не мають що iсти, повнiстю вибив ii з колii. Вона стала не схожа сама на себе. Почута вiд чоловiка скарга здалась iй жахом.

«Невже у нашому мiстi е ще люди, якi не мають за що купити навiть хлiб?» – подумала вона.

Їй стало зле вiд однiеi такоi думки.

«А я ще скаржусь на свое життя! – подумала вона. – На чоловiка ображаюсь. Як наiвне дiвчисько мрiю про принца на чорному «мерседесi»!

А люди ж не знають, як звести кiнцi з кiнцями.

Оце лихо!».

Позаду секретарки рипнули дверi й зi свого кабiнету, здаеться, не вийшов, а виповз голова райдержадмiнiстрацii Олекса Дмитрович Кендюх. Так вiн, бiдолаха, втомився вiд перекладання з мiсця на мiсце нiкчемних паперiв та усних розпоряджень по телефону деяким керiвникам, якi чомусь стали вважати себе мiсцевими князьками.

– Доброго дня! – привiтався з ним неголений чоловiк.

– Доброго-доброго, – за звичкою вiдповiв Кендюх.

– До вас можна? – запитав чоловiк.

– До мене? – перепитав Кендюх.

Бiльше за все на свiтi голова райдержадмiнiстрацii не любив, коли його хтось затримував по дорозi на обiд.

Обiдня перерва гарантуеться всiм працюючим. А керiвникам району – тим паче. Адже вони не просто працюють за скромну заробiтну плату, а ще й думають про весь район. Тож хто-хто, а вiн мав право на годинну перерву вiд роботи, якiй, чесно кажучи, не було нi кiнця нi краю.

Обiд був святою справою для Олекси Дмитровича Кендюха. Скiльки б у нього не було справ, якими б вони не були термiновими, але об 11 годинi 50 хвилин чи у крайньому разi за п’ять хвилин до полудня, вiн облишав усе й прямував у двiр, де на нього у будь-яку погоду завжди чекала чорна «Волга».

А хвилин за десять пiсля цього вiн вже сидiв за столом й починав трапезувати.

Обiд у нього завжди був як у ресторанi: печена качка чи курка, картопля зi свинячим м’ясом, чорна або червона iкра, червоне вино чи вiрменський коньяк.