Якщо полюбиш прокляття

Степовички, якi звикли iздити верхи, носили однаковий з чоловiками одяг, схожi прикраси, тiльки волосся мали довше. Орачi ж вважали таке вбрання непристойним для жiнки та засуджували степовичок за те, що тi народжували дiтей не в освячених поколiннями предкiв хатах, а в нашвидкуруч напнутих повстяних наметах.

Стосунки мiж кочовиками й орачами завжди були напруженi, в будь-яку мить могли перерости у вiдкриту вiйну, але пiд час обмiну товару ворогуючi племена виявляли стриманiсть i дотримувалися усталених звичаiв.

Гончарнi вироби, збiжжя мiняли на шкури тварин та зброю. Найбiльше цiнувалося золото. Добували його поблизу небезпечних гiрських рiчок, проте орачi, так уже повелося, не витрачали цiнний метал, зберiгали про запас, степовики ж виготовляли з нього прикраси для себе, своiх дружин, дiтей i навiть коней, часто-густо втрачаючи почуття мiри.

Мови обох народiв були дуже схожими, i хоч кожне плем’я розмовляло своею говiркою, порозумiтися при бажаннi завжди вдавалося.

А землi та дичини вистачало на всiх. І тепла вiд Сонця – верховного бога, коло якого вважалося священним символом, i навiть зображувати його дозволяли тiльки в капищах, обсаджених ритуальними соснами. Жерцi дбали, щоб росли там дерева рiзного вiку: старi, високi, з гладкими золотистими стовбурами, i молодi, схожi на розлогi кущики. Так повелося вiд початку вiкiв. Усi знали: коритись законам i звичаям треба обов’язково, порушникiв карали, найчастiше – вигнанням, i тi, що опинялися поза межами своiх племен, ставали бродниками.

Об’еднували таких не походження, не мова, а доля, вона примушувала гуртуватися приречених на загибель одинакiв. Утiкачi та iзгоi маленькими, але досить небезпечними ватагами грабували окраiни земель орачiв, пiдстерiгали в засiдках нечисленнi гуртики степовикiв, проте найчастiше просто полювали в горах та поблизу рiчок i непролазних болiт.

І було б у цьому пiдсонячному свiтi все простим та зрозумiлим, якби не залишилися в безкраiх степових просторах останнi замки кiлькох чаклунiв – страшнi, несхожi на житло, наче сiрi скелi, стояли вони непорушно й грiзно.

Ще тисячолiття тому прийшли вони iз заходу, з-за гiр. Невисокi на зрiст, темноволосi й чорноокi чародii легко й невимушено розмовляли обома мiсцевими говiрками, а от iхньоi мови не розумiв нiхто. А найголовнiше – могли будь-кого зачарувати.