Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід

Тiльки хто ж мiг знати, що цей акорд буде таким несподiваним, довгим i гучним, що змiнить усе навкруги, змусить в буквальному сенсi виживати й шукати вихiд звiдти, звiдки виходу немае? Як, власне, i входу…

Але поки що саме така чарiвна нiч прийшла на змiну гучному веселому вечору тiеi останньоi недiлi серпня. Дарина з Оленою гарно проводжали цю прекрасну пору в невеличкiй милiй ресторацii просто на березi Днiпра. Нi, гарно – це не означало упитися й горлопанити щось непотрiбне на весь голос, час вiд часу сповзаючи пiд стiл.

Треба сказати, що обидвi юнi панянки були добре вихованi, навчалися в унiверситетi, вiдвiдували художнi виставки, любили музику та спiви. Ось i тепер iх запросив послухати виступ «живих» музикантiв давнiй друг Микола, гарний скрипаль i просто хороша людина. Потiм ще довго сидiли за столом, смiючись та згадуючи це прекрасне тепле лiто, коли можна гуляти до ранку з друзями, спiваючи пiд пару мелодiйних гiтар в парку, та розглядаючи яснi сузiр’я у синьо-чорному небi.

Як не вистачатиме цього, коли прийдуть холоди, й пальцi замерзатимуть, не вiдчуваючи захололих струн, а прохолодний подих осiнньоi ночi забиратиметься пiд курточку. І вже нiхто не гулятиме до ранку, зустрiчаючи рожевий свiтанок дорогою додому…

– А давайте пiдемо до Днiпра, – несподiвано запропонував Микола, коли остання пiсня з динамiкiв стихла, й стомленi офiцiанти заходилися ретельно прибирати покинутi столи.

– Вночi?

– Ну а що? Наостанок. Тобi що, далеко додому йти?

– Нi.

– І менi недалеко. І iй недалеко. Все, вирiшено.

Авантюра видавалася цiкавою i романтичною. Справдi, чому б i нi? Всi трое жили в районi портiв, вiдповiдно добре знали цi мiсця. Нiчого поганого не мало трапитися.

Неширока асфальтована дорога то пiднiмалася на пагорб, то спускалася донизу, то знов пiдiймалася. Лiворуч височiли крани вантажного порту. Час вiд часу в промiжках мiж пагорбами виблискувало чорне плесо Днiпра. Праворуч ховалися у темрявi сплячi дев’ятиповерхiвки.

За квартал iх змiнили затишнi будиночки приватного сектору, що потопали в зеленi, ховаючись за нескiнченними парканами.

Здавалося, що i небо кольору синього авантюрина теж вигнулося вздовж пагорба – аби схилитися аж на обрii, десь за чорними верхiвками далеких дерев. Величезнi яскравi зорi, зовсiм не такi мiлкi, як у вечiрньому середмiстi, з цiкавiстю дивилися на нiчних перехожих, яким оце якраз кортiло знайти пригод цiеi ще теплоi привiтноi ночi.