Ті, що живуть під землею

Хлопчина гарно попадав у ноти i, безперечно, мав трохи таланту. Тож Вiталька не здивувався, коли раптом через скрипiння в навушниках знову залунав той самий голос, тiльки трохи старший, хрипкiший. Вiталька подумки порадiв за однокласника – значить той не зрадив своему захопленню.

Поiзд ще пару годин почугикав, а тодi збавив хiд i став пiдповзати до мiста. Киiв був весь мокрий, незатишний. У навушниках ведуча новин щось говорила про зливу, яка пройшла областю i пiдтопила поля зi збiжжям. Вiталiку було на це начхати.

Там, де вiн працював останнi роки, було багато води, тож вона хлопця не турбувала. Турбувала його телеграма, вiрнiше, ii змiст, який не давав хлопцю спокою. Пiсля школи вiн трохи, для годиться, повчився в унiверситетi, та зрозумiв, що вища освiта не для нього. Посварившись з батьком, вiн подався до дядька на Камчатку, де перетираючи червону iкру з сiллю i прянощами, долав свiй юнацький максималiзм. А дарма. Треба було помиритися з батьком, а тепер-от виявилося вже пiзно…

– Вiталя! Е-е-е! Ти де тут взявся? – з мурашнику, що копошився на вокзалi, вигулькнуло знайоме обличчя.

Вiталiк придивився. То був Вован.

– О! Привiт! А ти який був шустрий, такий i е, – зрадiв появi однокласника Вiталiк. – Ти чого тут?

– Та я ж он в iнтернет-центрi працюю адмiнiстратором. Задовбався сидiти, думав вийти покурити, а тут бачу – ти! Слухай, Веталь, коли ж це я тебе останнього разу бачив? А ти якось змiнився! – не вгавав Володя.

– Постарiв чи не? – поцiкавився серйозно у однокласника Вiталiк.

– Та не, не те щоб постарiв. Ти став якийсь дорослiший, серйознiший, мужнiший!

– Ну дивись менi. Повiрю на слово.

– То де ти тут взявся? Я тебе пiсля школи, мабуть, i не бачив. – перепитував Володя, поки вони прямували через залу очiкування надвiр.

– Не бачив, бо я на Камчатцi iкру робив. Я ж ото пару рокiв повчився в унiверситетi та й кинув. Не те, щоб не мiг вчитися, просто ти ж знаеш, яка в мене була поведiнка. Я там одного викладача якось уперiщив, щоб не дiставав, а вiн на мене поскаржився, то мало пiд статтю не попав.

Порадили краще тихо пiти з унiверситету. Ну то я i пiшов.

Володька смачно затягнувся цигаркою i задумався.

– Це ж ти, мабуть, червоноi iкри наiвся! І риби!

– Та не, Вован. На все життя не наiсися, – посмiхнувся Вiталiк. – Зажди, я пирiжка куплю, бо iсти хочу як вовк.

Наминаючи пирiжки, Вiталiк розпитував у Володьки про iнших однокласникiв.