Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

А пiд вечiр, якщо перебував у доброму гуморi, розтлумачував iй, як старший i досвiдченiший, закони Едему, переконував, що вона мае захоплюватися не лише його досконалим, божистим тiлом, але й душею, тобто, повсякчас угадувати його настрiй i перейматися не так своiми, дрiбничковими, нiкчемними, як його, незрiвнянно мудрiшими й величнiшими пориваннями. А вона не розумiла, чого вiн домагаеться вiд неi, оскiльки й без того все вгадувала, всiм переймалася. І якщо чоловiк сварив ii, гнiвалася не так на нього, як на себе за те, що несамохiть зiпсувала йому настрiй, i припадала до роботи, бо Адам не кпив з неi i не шпетив ii лише тодi, коли вона трудилася обiч нього, а з ii чола скапував рясний пiт.

Коли ж на землю спадали сутiнки, чоловiк, постогнуючи вiд утоми, лягав на морiжок перед печерою й, пiдклавши пiд голову тверду, наче з каменю витесану руку, кидав: «Я голодний!» Вона притьмом бiгла в печеру, виносила звiдтам найсоковитiшi, найсмачнiшi фрукти, якi приберегла для нього, краяла iх камiнним ножем (завжди тупим!), клала шматочки йому в рот, витирала листком подорожника сiк, що точився з кутикiв його вуст, i масувала йому груди, намагаючись угадати, чи думае вiн про неi, а якщо думае, то як? І чекала, чекала вiд нього якогось чудовного слова, незвичайного вчинку, а надто злучення з ним, яке нiколи не урветься, яке поеднае iх назавше.

Але дочекалася…

Про це я розповiм згодом, коли ти вислухаеш Адама…

«Кумедна байка! Склала ii, як на мене, не дуже приваблива жiнка, яка вганяе за показними чоловiками, а тi, трохи побавившись з нею, зникають у мороцi, – урвавши читання, подумала Євгенiя. – Добре, що я не зазнала цього, що в мене все склалося, як у гарнiй пiснi».

Й несамохiть почала розповiдати невдатнiй незнайомцi сюжет своеi «пiснi».

Я приiхала в Колоброди погостювати в бабусi, й пiшли ми з Оленкою Гладущиковою в луг погуляти. А там Адась (зграбний, засмаглий, в одних шортах) косив траву разом з бригадою косарiв i раз за разом позирав на нас.

«Це моя доля!» – одразу вгадала я i запитала подружку:

– Хто це?

– Адам. Наш новий агроном. Син Маньки Луцишиноi, що замешкуе бiля цукрового заводу.

– Тiеi, яку прозивають Шелихвiсткою?

– Ага.