Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Й вона начебто призабула все. Аж поки чоловiк не принiс букет червоних троянд (ще з крапельками роси), i iй воленс-неволенс довелося споглядати процес iхнього помирання.

«Чи страшно iм, коли нiж торкаеться стебла? Чи помирають вони з болем, як люди, проклинаючи того, хто iх пiдтяв, чи засинають тихо, безболiсно, як пiсля анестезii? Чи е у них душi, а якщо е, то куди подiваються: розвiюються вкупi з запахом чи повертаються в райськi кущi?» – роздумувала Євгенiя, аж поки не ототожнила себе зi зрiзаними красунями й замiсть того, щоб одужувати, почала (цiлком свiдомо) в’янути разом з ними.

Й замалим не схибнулася: вимагала в медсестри, щоб та засушила ii мiж сторiнками грубоi книги або ж ошпарила ii стебло кип’ятком, щоб хутчiй зiв’янути й нiчого не вiдчувати.

Добре, що лiкар здогадався, що спричинило ii марення, й винiс з палати букет, з якого вже скапували пелюстки, схожi на закипiлу кров, i заборонив Адасевi дарувати iй зрiзанi квiти, тим паче червонi.

Адась не повiрив, що причиною погiршення ii здоров’я були троянди, а не кепське лiкування, проте принiс iй того ж дня кущик нiжно-рожевих альпiйських фiалок у зеленому, життерадiсному кашпо. Милуючись ними – доглянутими, нагодованими, оточеними численними пуп’янками, вона почала пiдправлятися. І, полишаючи лiкарню, взяла фiалку з собою. Дибаючи до Адася, який чекав ii в прийомному покоi, вона подумки дякувала iм за те, що вони не очамрiли вiд запаху лiкiв i хлорки, не почорнiли вiд ii розпачу, а спили, не похлинувшись, якусь дещицю його, розбавивши морок, що облiг ii душу, барвами свiтанку, й тепер якось можна жити… З Адасем, який бiжить до неi, щоб сховати запазуш, наче найдорожчу коштовнiсть, яка дивом випала з кощавоi руки всесвiтньоi злодiйки.

Домiвка зустрiла ii напруженим мовчанням, як свекруха колишню невiстку, котроi не сподiвалася, i якимись незнайомими, ворожими iй запахами – запахами чужого гнiзда.

Щоб позбутися iх, вона щоранку пекла пiвсотнi пирiжкiв з малиною, чорницею, яблуками. Кiлька залишала Адасевi, котрий також пахнув iй чужиною, а решту несла до Володимирського собору й роздавала жебракам. Коли тi запитували, за кого мають молитися, вона вiдказувала: «За всiх, що зiв’яли дочасно», – й, не заходячи в храм, поверталася додому.