Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Слiпучi катастрофи. Пентадрама жiнки

Неля Шейко-Медведева

«Слiпучi катастрофи» – це п‘ять коротких повiстей про рiзних жiнок – сумирних, домашнiх Єв, якi над усе прагнули банального жiночого щастя. Та коли життя влаштовуе iм несподiванi катастрофiчнi сюрпризи, вони вiдкривають у собi войовничу Лiлiт i змiнюються до невпiзнання. Читати цю книжку – все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому свое вiдображення. Можливо, навiть не одне.

Неля Шейко-Медведева

Слiпучi катастрофи

Пентадрама жiнки

«Дуже боляче, коли тебе не люблять, сказала вона, вiд цього людина стае злою.

Покажiть йому, що ви його любите! Спробуйте! Будь ласка!»

    Юстейн Гордер. Дочка циркача

«Життя навчило мене чекати, що буде далi. Скiльки всього вiдбувалося рiк за роком, iнколи з однiеi години до другоi! В очiкуваннi слова КІНЕЦЬ iнколи таке могло навiдбуватися, хороше й погане, наче хороше, а потiм усе заплутувалося… Як тут розiбратися? Доводилося чекати, що буде далi…»

    Тонiно Бенаквiста.

Малавiта

Композицiя iз засушених квiтiв

Бабине… Найпишнiше, найщедрiше… лiто пiсля лiтечка… Милуюся ним з вiкна, запитую себе: – А дiдове коли? Пiсля бабиного? – i зiтхаю: – Нема для дiда спецiального лiта, за яким розпочинаеться осiнь, а за нею зима. Нема й нiколи не було! Лише баби бредуть i бредуть листопадами, лише вони змагаються зi стужею та вiхолами. А для дiдiв нема нi осенi, нi зими, а е лише весна i лiто.

Дiд i до ста рокiв лiтнiй, до могили жених.

Прикро, що чоловiки великодушно причинили своiм перевесницям окрайчик лiта, наче межу провели, до якоi вони провадитимуть iх, а далi… Прямуйте самi, а ми повернемося в свое лiтечко, а то й весну, щоб знову обсiятися – раптом щось зiйде, а там – смерть з косою…

А може, ми самi поклали ту межу? Самi вигадали собi це останне, невимовно гарне лiтечко?

Клени за вiкном, наче вогненнi гейзери, а каштан уже побурiв, посмутнiв… Знехотя ловить зашкарублими лапами бiлi павутинки, що мов прочахлi променi сонця, котре ще освiдчуеться землi в коханнi, проте без шалу, як чоловiк вiрнiй дружинi на золотому весiллi.

Меланхолiйно перебирае разом з притомленим вiтерцем першi опалi листки, так, наче розкладае якийсь пасьянс, або ж вибирае з-помiж них найкрупнiшi, найпривабливiшi для композицii, задум якоi вiдомий лише йому.