Два фото

Добре, тодi скажiть менi: що ви написали у другому листi?

– Правду, – сумно, але iз посмiшкою промовив старий, – тiльки правду. Якщо чесно, то там лише кiлька слiв.

– Яких? – мовила дiвчина.

– Найголовнiших!

Дiвчина трохи почервонiвши, запитала:

– Що саме ви написали?

– «Дякую за все i…»

– І?

– «…прощай назавжди»

Надворi сутенiло.

Двi тiнi обiгнули огорожу мiського кладовища.

Стомлено, старий тягнув обважнiлi ноги. Його друг, здавалось, теж був не у кращiй формi.

Перш нiж додибати сюди, компанiя обiйшла ще кiлька точок у мiстi. Пошту замiнила школа, яка з того часу, як чоловiк сидiв за партою, змiнилась до невпiзнання. Потiм лiкарня, де вiдвiдали прикутого до лiжка товариша по роботi. Перекинулись кiлькома словами, згадали минуле, моменти. Подав руку, обняв його, побажав швидшого видужання, тай попрямував далi.

Заглянув до бiблiотеки. Вiддав останню недописану книгу Дiккенса про «Таемницю Едвiна Друда». Старий, як багато iнших шанувальникiв англiйського письменника, вибудував ланцюжок розгортання можливих подiй.

Власне продовження цiеi iсторii записав у своi головi, але так i не виклав на паперi.

– «Таки краще, – подумав вiн, – залишити при собi».

Вулицi змiнювались, вiдмiтки на картi були пройденi.

Квест закiнчено? Майже.

Залишилось, тiльки купити букет ромашок.

Залишилось, тiльки вiдвiдати ще одне мiсце. Кладовище.

Тому присiвши бiля могилки, вiн поклав квiти i спершу просто сидiв.

Мовчки. Хвилини тягнулись довше рокiв. Видавалося, що вiд останньоi iх зустрiчi пройшла вiчнiсть.

Спогади помалу огорнули його. Забiгали навколо картинки iз життя.

Спiльного подружнього життя.

– Пам’ятаеш, Яся, – слова давались важко, – нашу першу зустрiч? Перший погляд? Перший букет ромашок? Пам’ятаеш?

Вiдповiдi не було.

– А пригадуеш, як я на шматках пожовклого паперу малював нашi зустрiчi? Особливi митi. Моменти, якi бiльше не повторюються?

Собака прилiг бiля лавочки, що приросла при могилцi.

Опустив голову на лапи, слухав.

– Закiнчувались пари, а я уже у парку, чекаю тебе. А лавочку, ту стареньку, що бiля маленького озера. Там зараз острiвець посерединi зробили, будку поставили, лебедi живуть. Ти б це бачила!

Тiльки тиша.

– А зливу, зливу не забула? Без парасолi, iз квiтами до тебе. Звичайно, вiд них тодi нiчого не лишилось i я мокрий, як плющ. Поки дiйшов, ще й продуло мене, кашляв.