Гроші. Ч 1. Сизий світанок

– Треба почекати. Зараз програма зависла знову, – сказала, повернувшись, пошепки iх рятувальниця. – Спить? У мене онуки, двое… – посмiхнулася. – Ми все зробимо, не хвилюйтеся. Ви хочете – тут посидьте, хочете – я вас на диванi посаджу?

– Нi-нi, дуже дякую! – заперечила Саша. – Я тут почекаю, ще прокинеться… А що тут за галас у вас? Про якiсь облiгацii?

– А! – жiнка посуворiшала. – Нам сьогоднi цього ще не вистачало до наших проблем! Уявляете: з Киева прийшов наказ – всiм спiвробiтникам «Ощадбанку» викупити по десять державних облiгацiй, кожному – мiнiмум на п’ятсот доларiв! Уявляете, яка свинота? Вiчно там у Киевi щось як придумають, а ми тут, у Криму, розгрiбай!

– Так, а якщо у когось немае п’ятиста доларiв? Що тодi? – здивувалася таким звичкам начальства у державному банку Саша.

 – І взагалi, чому ви повиннi викуповувати державнi облiгацii? Невже бiльше нiкому?

– Нас хiба хто запитуе? Немае грошей – тодi або бери кредит, або он… – i жiнка вказала на дверi. – Звiльняйся!

– А це тiльки тут, у вас, у Криму?

– Хтозна, – жiнка знизала плечима.

 – Я побiжу, вже скоро…

Грошi Саша отримала за пiвгодини. Решту дня пiшло на дорогу додому, приготування вечерi, прогулянку вздовж моря. Весь цей час ii не покидала ця дивна iсторiя: держава випускае облiгацii i потiм змушуе працiвникiв державноi таки установи скуповувати iх. Який у цьому сенс? Невже справи настiльки кепськi, що до державних облiгацiй з гарним вiдсотком нiхто не мае iнтересу? Можливо, тому не мае, що держава скоро зникне, i нiкому платити буде по боргах?! Саша вiдкинула цю нiсенiтницю i прийшла до висновку простiшого: як повернеться до Киева, то обов’язково мае дослiдити iсторiю державних облiгацiй за останнi кiлька рокiв.

Щось воно тут не так.

Але до Киева повертатися дуже не хотiлося. Їй нiколи не подобалося жити в мiстi, завжди хотiлося простору, неба, тишi. Так Саша звикла з дитинства: одна бабуся жила в Киiвськiй областi, бiля Заповiдника, iнша тут, у Криму, де вона i пропадала зазвичай кожне лiто – всього кiлька кiлометрiв вiд моря, неподалiк гори, неймовiрна природа, краса, одним словом.

Вдома вона не могла всидiти, зранку до ночi пропадала з подружками, облазила всi мiсцевi цiкавинки. Бабуся, на диво, до такого способу життя онуки ставилася спокiйно.

Саме тут Саша якось дiзналася i про свою здатнiсть на несподiванi, рiзкi вчинки, а було iй тодi лише п’ятнадцять. Пiзно ввечерi вдвох iз подругою вони поверталися з танцiв.