Люди як люди

– Й зовсiм скоро зеленi листочки не говоритимуть iз вiтром, як зараз, вони доживають свое лiто. Та ти не бiйся, Каштане. Чого ти? Мине час, знаю точно, новi говоритимуть з вiтром. Ось подивись угору – там зiрочки. Їх удень не видно, але вночi вони прокидаються i свiтять, щоб ми бачили, куди йти. Десь там е Велика Ведмедиця, менi ii татко показував. Де ти пiшов, Каштане? Тобi нецiкаво?

Еге. Хто ж захоче говорити зi мною?! Нiкому не дозволяють нi гуляти, нi говорити. Може, бояться? Я не такий, як вони. Я – бiдний.

Може, тому? А чому ти пiшов? Не хочеш мене слухати, чи тобi час додому? Авжеж, ти домашнiй, красивий! Якщо буде сумно, приходь, я часто тут, майже щовечора… При-и-и-хо-о-одь!»

Але пес не почув, напевно. А може, й почув, та не сказав. Розумiю, що вже не засну, бо вiтер холоднiшае та «закрадаеться у кров». Вечiрня прогулянка для Каштана на сьогоднi закiнчилась, i скоро вiн порине у солодкий сон, а я ще тут посиджу. Може, все-таки цей колись досмокче свое пиво? Або ще хтось купить пляшку? Та краще в темних купуйте, бо за них дорожче дають! Тодi я не так довго сидiтиму… Й менi завтра буде з чим iсти суп.

Який же все- таки смачний хлiб, iз шкуринкою запеченою! А коли вiн гарячий… Бувае, тiльки привезуть iз пекарнi, а вiн пахне крiзь маленьке вiконечко кiоску… Їсти як хочеться! Та ще й холодно. Зараз би в лiжечко-о-о… Мама, звiсно, постелила. І вже чекае з батьком на мене. Хоча й малий, а знаю: як це приемно принести щось додому. «По копiйцi й на хлiбину назбираеться», – так завжди мама каже.

«Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…», – час вiд часу говорить батько, аж плакати хочеться вiд тих його слiв. Та я не плачу, бо звик без слiз жити. А ще батько каже, що мине час i я ввiб’юсь у пiр’ячко, буду розумним i сильним. Я працюватиму i вiдкрию власний магазин, а ще краще, пекарню… Й роздаватиму хлiб дiтям-сиротам, бiдним, старим… А менi пощастило: я приходжу додому, а там тато, мама. Пам’ятаю, був зовсiм малим, прийде батько з роботи, а я бiжу, бiжу до нього, щоб на руки взяв.

А вiн ухопить та ще й пiдкине… А на лицi в нього зморшки, iх час даруе кожному! І мамi…

Бувало, дивлюсь у вiкно – завмираю. Яка красива! Щось несе… Я змалечку пам’ятаю мамину сумку. На неi страшно й глянути, бо вже стара, подерта. Знаю, все невiчне. Я завжди чекав гостинцiв. Якби приносили щось солодке, я складав би його у тумбочку, щоб було багато. А потiм оддавав би мамi, вона ж, на вiдмiну вiд мене, солодке любить.