Старі-старі казки

Старi-старi казки

Оксана Калина

Любовь и волшебство #1

Кажуть: не бiйся казки, бiйсь брехнi, а казка нiколи не обдурить. Саме в казцi, бувае, сховано велику мудрiсть, потрiбно тiльки ii розгледiти… «Старi-старi казки» – збiрник сучасних, чарiвних, фiлософських, iронiчних, гумористичних казок Оксани Калини про Принцiв, Принцес, Драконiв, Жар-Птиць, в яких ми впiзнаемо самi себе, любi дорослi хлопчики та дiвчатка…

Оксана Калина

Старi-старi казки

Любовь и волшебство

Ведмiдь i Маша

Колись, давним-давно, може рiк, а може два потому, у самiй гущавинi дрiмучих Чернiгiвських лiсiв оселився Ведмiдь.

Був вiн мужиком состоятельним, якщо не сказати – багатим. Тодi ж якого дурня, може поцiкавитесь ви, вiн оселився не десь на тихоокеанських островах, чи хоча б в Карпатах – Буковелi там, чи iншому продвинутому мiсцi? Та тому, що вiн сам був родом з Чернiгiвщини i любив свою малу батькiвщину до нестями. А ще з тiеi причини, що доживши до 45 лiт людей не те що зненавидiв, а зневiрився в них, i хотiв жити подалi, в гордiй самотi, яка йому аж нiяк не набридала. А хiба що? Бiзнес Ведмiдь налагодив, денюжки капали iсправно. Можна вiдiйти вiд справ, присвятити себе вiчному i прекрасному, пошуку сенсу буття, наприклад… Даром, чи шо, бiльшу половину свого вiн життя пахав? Заслужив, можна вiдпочити.

До речi, Ведмiдь в душi був романтиком. Тiльки в часи свого бiзнесування нiкому в цьому не зiзнавався – заклювали б, або засмiяли, чи просто пристрелили – в бiзнесi романтизм не в честi, та i навряд чи б згодився.

Так от, на заслуженому вiдпочинку, у вибудуваних за власним архiтектурним проектом хоромах, Ведмiдь почав писати картини. Благо натури i краси скрiзь – хоч греблю гати. Мiсця заповiднi, незвiданi. Картини в нього, канешно, як на чийсь професiйний художнiй смак, були так собi. Другий раз не можна було й добрати, що на них намальовано. Але Ведмiдь вирiшив: я художник – я так вiжу. Кому не нра – к е… iй мать. І вообще, картини не продаються, тож нiчий тонкий смак не образять.

В своiх хоромах Ведмiдь побудував цiлу картинну галерею i «виставлявся» там. Сам собi художник, сам собi критик, сам собi цiнитель i споглядач – красота! Малювання – то для душi, i кому какое шо до того, що вiн там зображае.

Але скiльки б Ведмiдь картин не малював, якби не хорохорився з приводу того, що люди йому на чорта нужнi – самотнiсть таки його почала допiкати. Людям потрiбнi люди – це вiчний закон.