Душа обирає наосліп

Мешкали собi в непоганiй, просторiй квартирi, батько був великим начальником, не поспiшав на пенсiю. Може, я щось не знала про iхнi доходи? Та й з якого дива мене втаемничували б? Отже, тепер придбали цей котедж, аби вiдпочивати на старiсть, а Юрко знюхався з дiвчиною iхнього кола, то, щоб позбутися мене, закидае, наче я образила його маму?..

Зажди, Марiйко, i вгамуй свою уяву. Вiн завтра приiде – i ти все знатимеш.

Вiн. Завтра. Приiде.

Я вже уявляю собi його певну сили постать. Припадаю в думках до його величезних закоханих очей, з яких готова пити сонячнi променi вiд зорi до зорi.

Капiтулюю, одне слово. Тому що я за ним скучила. Дуже. Тiльки я про це – нiкому. Завтра святого Миколая, а менi здаеться – вiд вересня цiла вiчнiсть минула. Але…

Але ти теж не все знаеш, Юрчику-голубчику. Я тебе не вiддам цiй кралi. У мене е на це поважна причина. Хiба що й справдi мiж нами стала твоя мама…

Власне, це його мама й винна в тому всьому, що сталося. Це вона дала оголошення про уроки музики. І треба ж було менi на першому курсi, ледь склавши лiтню сесiю, раптом вiдкрити в собi такий шалений потяг до прекрасного, щоб аж мчати сторч головою в iнший бiк Киева, де чекало на мене те капосне фортепiано з його лискучими чорно-бiлими зубами.

Воно тими зубами з’iло мою долю, розтрощило менi серце.

Отам, у своеi вчительки, пiд акомпанемент власних переляканих «до-ре-мi» я й познайомилася з ii синочком. Зовнiшнiсть? Звичайнiсiнька, я й кращих бачила. Манери? Що сказати… Трiшки ця мама-творча-особистiсть його розбестила.

Утiм менi до того що? Я собi прийшла – пiшла, хай он рiдня з ним воюе. Одне слово, не звернула я на Юрка жодноi уваги. Ще не вiдридала за своiм шкiльним коханням, утраченим на випускному вечорi. Здавалося, тiеi височенноi планки, яку поставив мiй недосяжний колишнiй, тепер нiхто не опустить.

Окрiм фортепiано, мене нiщо не обходило в цiй об’ективнiй реальностi.

Одного вечора, коли моi батьки поiхали кудись далеко на гостини, я окупувала iнструмент своеi вчительки.

Їi чоловiк i дочка вже стелили лiжка, а я все розучувала п’есу – «Коли моя мати спiвае». Довго розучувала. І ось, нарештi…

Знаете, як воно бува, коли довго щось не виходить – i раптом ти вiдчуваеш смак власних звукiв, ти поринаеш у божественну мелодiю, а далi стрiлою летиш у тi сфери, де ще нiколи не бувала навiть у мрiях… Я нарештi звiльнилася вiд тягаря iспитiв, якi склала мiсяць тому. Перестала зважати на комарiв, що зграею линули на запах мого тiла.