Інсомвіта. Психологічний трилер з елементами детективу

Кiлька склянок вiскi змiшали спогади минулоi ночi, i все зайве, неважливе, як легкий туман, розтануло в глибинi його пам'ятi назавжди. Але час вiд часу в головi Тревора виникали i зникали рванi, перемiшанi мiж собою кадри iхнiх обiймiв i поцiлункiв. Вiн не мiг пригадати, як вони залишили нiчний клуб, як опинилися тут, у готелi, у його номерi, але пам'ять безсоромно малювала прожитi моменти близькостi. Тревор згадав ii освiтлене вузьким променем блiдого мiсячного сяйва слизьке вiд поту пристрасне тiло в його руках i усмiхнувся.

«Хлоя!», – раптом згадав iм'я незнайомки. – «Здаеться, саме так вона себе назвала. Так, саме Хлоя».

Тревор одягнувся i вiдкрив гаманець. Усерединi, у прозорiй кишеньцi, виднiлося посвiдчення, на якому великими лiтерами було написано слово «ПРЕСА». Вiн вийняв iз гаманця чотириста швейцарських франкiв, поклав iх на тумбочку бiля дiвчини i швидко вийшов iз номера, а потiм на вулицю.

Наближалося Рiздво, а в Женевi стояла тепла осiння погода. І тiльки вночi термометри iнодi фiксували мiнус п'ять.

Давно тут не було так тепло о цiй порi. Але для Тревора, який прилетiв iз Сахари, це були дуже прийнятнi умови. Вночi в пустелi температура теж не пiднiмалася вище трьох-чотирьох градусiв за Цельсiем.

Вiд Beau-Rivage Hotel до Rou du Cendrier – хвилин зо двадцять тихим кроком уздовж мiськоi набережноi.

Перед другим сеансом Тревор дуже нервувався. До цiеi митi вiн не повною мiрою усвiдомлював, що з ним трапилося напередоднi. За останнi двадцять годин вiн кiлька разiв подумки виринав у кабiнетi психолога Аманди i вслухався у свiй голос, який лунав з динамiкiв маленького портативного диктофона, оповiдаючи неймовiрну iсторiю прихованоi десь глибоко в пiдсвiдомостi, невiдомоi нiкому частини його життя.

А розпочалося все кiлька днiв тому пiсля несподiваноi зустрiчi i безневинноi, здавалося б, пропозицii.

***

– Так, Треворе, дуже гарнi камiнчики, – гаркавлячи заявив лiтнiй ювелiр, вдивляючись крiзь товсту лупу у великий круглий дiамант завбiльшки з лiсовий горiх.

 – Ось цей – то е сама досконалiсть.

Невисокий сивий еврей з пiднятими на волосся роговими окулярами ось уже зо п'ять хвилин розглядав крiзь лупу дiамант, затиснувши його тоненьким пiнцетом у руках у бiлих бавовняних рукавичках.

Вiн обережно поклав камiнь i взяв iнший iз жменьки майже однакових за розмiром i формою каменiв, що розсипом лежали на чорному лаковому столi.

– Чудово! – i далi захоплювався вiн.