Інсомвіта. Психологічний трилер з елементами детективу

], що висiв у холi першого поверху редакцii газети Les Mondes у тринадцятому окрузi Парижа на бульварi Огюста Бланки. Замiсть людей-манекенiв на картинi, куди його закинули спогади, вiн бачив себе, що так безглуздо блукав то вгору, то вниз божевiльними сходами без поручнiв у свiтi, в якому, як i в його життi, навряд чи зужитковувалися закони реальностi. Начебто вiдповiдь була очевидною, але варто було подивитися на обставини з iншого боку, повернути картину на дев'яносто градусiв, i все знову ставало незрозумiлим, а вiдповiдь на запитання – дальшою вiд iстини.

Нi, вiн не страждав на амнезiю, тобто втрату пам’ятi чи бодай ii ослаблення. Навпаки, йому надзвичайно подобалося копирсатися у своiх спогадах. Інодi маленька споминка з далекого дитинства, що виринала з його свiдомостi, унаслiдок таких вправ обростала сюжетом, бесiдами, особами, навiть вiдчуттями, якi вiн пережив колись, i це слугувало вiдновленню у спогадах всього до найдрiбнiших деталей.

Тут було щось iнше. У його життi закони реальностi сплутувалися, i для того, щоб залишатися самим собою i не збожеволiти, йому доводилося чiпко триматися за всi спогади, чiтко роздiляти свое життя i контролювати себе та подii, що вiдбувалися з ним.

Згодом йому це вдавалося, але жити в подiлi було дуже непросто.

Унизу, пiд урвищем, борючись з перешкодами з великих та пласких брил, гамiрно текла Вича. З цiею невеликою, але бурхливою рiчкою, саме з цим мiсцем пов'язано дуже багато спогадiв з його дитинства.

Рокiв зо тридцять тому тут, у компанii таких же, як вiн, бешкетникiв, минали його дитячi роки.

***

– Робе?ре, додому, – вiдлунням у вухах i теплою хвилею в серцi вiдгукнувся в пам'ятi суворий голос матерi, яка стояла на тому ж мiсцi, де зараз стоiть таксi, i гукала сина. – Ну скiльки можна тебе кликати?! Мерщiй додому!

Мама, невисока жiнка з довгим i чорним як смола волоссям, у рожевiй сукнi i бiлих босонiжках, стояла нагорi поблизу дороги, притримуючи червоний ровер[5 - Ро?вер, -а, чол.

, зах. – те саме, що велосипед.], i чекала, коли син збере своi речi i пiдiйде до неi. Вiтер розкуйовджував ii чорнi локони, а вона марно намагалася рукою прикривати очi вiд сонця i водночас приборкувати безладно розтрiпанi вiд пориву вiтру коси.

Робе?р… Саме з наголосом на останнiй склад його iменi на французький манер. Так кликала його тiльки мати, а для решти вiн був просто Робi чи Бо?ба, що Робертовi дуже не подобалося.