Канікули для Інформи

Сергiйко взяв чистий аркуш паперу й ручку. Першим вiн записав себе й очiкувально подивився на Чипсета.

– Себе навiщо? – пробурмотiв той.

– Усiх – так усiх, – жорстко промовив Сергiй.

– До готелю ми iхали на таксi, отже, водiй таксi. У готелi – адмiнiстраторка, потiм чергова на поверху, яка поселила нас у кiмнати. Це вчора. Сергiю, я нiкого не забув? – Чипсет загинав пальцi на руцi.

– Так, начебто нi, хоча стривай, а цей… Ну… Що валiзи допомагав тягати, помiчник той… У бордовiй курточцi.

– А… «Не турбуйтеся… Все буде гаразд», – передражнив Дроник дуже схожим голосом помiчника адмiнiстраторки.

– Добре. Тепер сьогоднi. Покоiвка вранцi заходила. Потiм у кав'ярнi снiдали, там офiцiант… Я не рахую тих, з ким бачилися вчора, коли Киевом гуляли. Це ж безлiч людей, яких ми не знаемо, правда? – звернувся вiн за пiдтримкою до Великого Процесора.

– Загалом виходить шiсть осiб, – пiдбив пiдсумок Сергiйко, – водiя таксi ми не знаемо. Таксi не замовлялося, а було найняте випадково, тому його можна виключити.

Великий Процесор, який досi уважно слухав Сергiйка, запропонував:

– Знаеш, Сергiю, ти не единий, кого я знаю в Киевi. Є ще кiлька хлопцiв, якi бували у нашому свiтi.

– Так, я пам'ятаю, ви щось казали…

– Звичайно! – зрадiв Чипсет. – Рикпет i компанiя! Тiльки я адреси не знаю.

– Є електроннi адреси. Я негайно вiдправлю iм листи. Сергiю, який номер твого телефону?

Хлопець надиктував, i поки Великий Процесор вiдправляв листи своiм старим друзям, продовжував розмiрковувати вголос:

– За всiма треба простежити. Шукати варто Товстого, Довгого i жовтий вантажний мiкроавтобус з поламаною ручкою й чорним замочком.

– Ну от i все, – Великий Процесор повернувся обличчям до екрана, – якщо хтось iз моiх старих друзiв на мiсцi, нам обов'язково допоможуть.

Не встиг Великий Процесор скiнчити фразу, як задзвонив телефон. Сергiйко схопив слухавку.

– Це… Тобто… Здрастуйте. Ну… Сергiя можна? – пролунав у слухавцi злегка глухуватий голос.

– Привiт. Це я.

– Я отут це… як його… мило отримав, – голосу трубцi зробив паузу, а потiм продовжив не дуже впевнено: – Вiд цього… Великого Процесора. Так я… ну… правильно потрапив?

– Правильно. А ти хто? – запитав Сергiйко.

– Мене звуть Славко.