Вихідний формат

Барон пiд'iжджав до котрогось старого слуги ззаду й раптом горлав йому на вухо яку-небудь веселу нiсенiтницю на кшталт:

– Дiду! Живи у повному вiдривi!

І з реготом мчав геть на своему безшумному самокатi, залишаючи слугу з серцевим нападом де-небудь у п'ятому коридорi третього поверху лiвого крила, звiдки до сонячного свiтла треба було йти не менш, як пiвгодини. Алеi парку, насадженого бiля палацу, були поплутанi так, що п'ятдесят метрiв, якi вiддiляли вхiд до маетку вiд дверей самого палацу, можна було долати години зо двi, та й то якщо прислуга допомогла б.

А бували такi вiдвiдувачi, що й не долали цiеi невеличкоi вiдстанi, а сiдали просто на землю та кволими вiд спраги й голоду голосами пiсля кiлька добових блукань благали про допомогу. На такi крики веселун-барон вискакував, нiби чортик iз табакерки, поправляв окуляри без скелець, зробленi з простого блискучого дроту, розкланювався глибокими поклонами, а то й вшановував гостей добре вiдпрацьованим жiночим реверансом та запитував серйозним i ввiчливим тоном:

– Чого бажаете?

І коли переляканий та змарнiлий вiдвiдувач просив тiльки одного – вказати шлях до входу в палац, а чи виходу з маетку, веселий барон починав довго та з подробицями розповiдати, де розташовано спальню, зi смаком розписував, що сьогоднi подаватимуть на обiд, де тут iдальня та наскiльки холодний сiк сьогоднi стоятиме на столi.

Коли вiдвiдувача допiкало до живого, барон, несамовито регочучи, зникав, розчинявся в чистому, прозорому повiтрi.

Барон узяв у долоню трохи насiння i iз завидною швидкiстю продовжив свою веселу та захопливу справу.

– Пане бароне, до ущелини наближаються двое невiдомих.

– Це добре, – посмiхнувся веселий барон, – бо останнiм часом життя стало нудьгуватим. Дайте-но менi глянути, кого до нас занесло?

На великiй, ретельно пофарбованiй стiнi, яка час вiд часу виконувала роль екрана, з'явився малюнок.

Це запрацював мультимедiйний проектор. На малюнку барон побачив двох воякiв, iз голови до п'ят обвiшаних зброею.

– Так, так, так, – розвеселився барон Асiст, – та на мене, здаеться, вiйною пiйшли? Оце здорово! Оце класно! Ми не воювали цiлих два тижнi! Так же з нудьги загнутися можна! Агов, хто е? – загорлав Асiст у бiк дверей, знаючи, що за дверима обов'язково мусять чергувати слуги.