Справа зниклої балерини

Красовський примружився:

– Ви нiколи не блефували в шахах?

– Блефував, – спокiйно сказав Тарас Адамович. І додав: – Кiлька разiв. Однак тiльки одного разу виграв завдяки блефу. Вдалося переконати суперника, що захищаюся, i водночас готувався до атаки.

Красовський схвально хитнув головою:

– Ви так розповiдаете про шахи, що я майже готовий повiрити, що це справдi захоплива гра.

Тарас Адамович усмiхнувся, однак промовчав.

Красовський умiв блефувати. Минулого разу в редакцii «Киянина» вдалося вивудити чимало iнформацii саме завдяки цьому його вмiнню.

Нинi колишнього головного слiдчого Киiвськоi мiськоi полiцii поруч не було, отож говорити з рожевощокою працiвницею редакцii доведеться самотужки. Блефувати теж.

Тарас Адамович картинно зняв капелюха й сiв у крiсло навпроти. Уважно подивився на панянку, змусивши знiтитись пiд його поглядом, поклав газету на стiл перед нею.

– Чие це оголошення? – запитав грiзно.

Панянка заклiпала очима.

– Я не розумiю, – почала белькотiти вона.

 – Хто ви? Що… що сталося?

– Хто я? – перепитав Тарас Адамович. – Ви краще скажiть менi, хто ви? За кого ви себе маете?! Я запитаю тiльки один раз – хто дозволив вмiщувати у вашому дешевенькому оголошеннi мою домашню адресу?

Дiвчина, певно, почала усвiдомлювати, що сталася помилка. Заметушилась, схопилась з мiсця, пообiцявши повернутися за хвилину. Вона й справдi швидко повернулась разом з худорлявим юнаком.

– Менi повторити запитання? Чи вiдразу пiти в полiцiю?

Худорлявий зблiд, рожевощока знову заклiпала очима.

– Що сталося, пане…

– Ось! – Тарас Адамович тицьнув пальцем в оголошення вiддiлу садiвництва. – Тут моя адреса! З самого ранку до мене приходять невiдомi люди в пошуках якогось садiвника!

– О-о-о-о, – простогнав худорлявий.

– О-о-о-о, – повторила за ним рожевощока. – Можливо, вкралась помилка.

– Ви неймовiрно розумнi! – саркастично заявив iй Тарас Адамович. – Я навiть не тягтиму вас до полiцii, – багатообiцяльно мовив вiн i зробив загрозливу павзу, – якщо ви назвете менi того паскудника, який дав вам мою адресу.

– Але, – майже пошепки сказала дiвчина, – але… ми його не знаемо.

– Розумiете, оголошення приносять рiзнi люди. Ми не можемо запам’ятати всiх.

– Але ж ви маете журнал звiтностi?

– Так, але в ньому фiксуеться лише те, що за оголошення заплачено.

Тарас Адамович ще раз грiзно подивився на юнака.

– Що ж, тодi менi, певно, таки доведеться завiтати до вiддiлку.