Голка

Голка

Олекса Стороженко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Голка» Олекси Стороженка – оповiдання про кмiтливого чоловiка Кондратовича, який помстився поляку Потоцькому за знущання тим же самим способом***. Твiр належить до серii анекдотичних оповiдань Олекси Стороженка, серед яких також «Вуси», «Се така баба..» та iн.

Олекса Стороженко

ГОЛКА

За давнiх часiв колись на Украiнi були такi люди, що не признавали над собою нiякоi влади. Кожний з них мав старшого за ворога, рiвного за брата, бо в рiвнi поважав самого себе, власну самостiйнiсть, а менших мав за бидло, прах, посмiття.

Усе, що Господь щедрою рукою розсипав по свiту, усе те побачили б у iх палацах, а кругом тих палацiв – непокритi халупи, обiдраний, голодний i холодний люд. Усе добре i чуле, чим надiля Господь чоловiка, даючи йому серце й душу, усе те в них заплило глеем чванства, ганьби i ненатлi. І як то чудно усе в них зложилось i перекорилось: проповiдували вольность, непiдлеглiсть, а тим часом чухрали батогами свою ж таки шляхту! Палили слободи, вибивали народ тисячами i плакали над iх безголов’ям. Строiли монастирi, костьоли (запам'ятовуемо, це недаремно сказано), а душi своi губили в тяжких грiхах. На втiху собi стрiляли, палили i вiшали людей, без вини карали, без заслуги награждали, для своеi користi переганяли на лембик чоловiчi сльози, трудовий пiт i кров, щоб з вiдра добути хоч одну краплю золота. Хоч би увесь свiт з людьми вверх дном перевернувся, тiльки б iм було добре, тiльки б усе робилося по iх волi, як iм схотiлося. Широко i далеко простягалася та воля, здаеться, якби вона встала, то й неба б дiстала!.. А знаете, люди добрi, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!

Розкажу вам дещо про одного зi свого кола магната, про Потоцького, що колись жив у Тульчинi. Може, ви чували, що вiн на своему вiку виробляв? Немилосердний вiн був до всього люду, а найгiрше до жидiв. Для своеi втiхи чого вiн з ними не виробляв!.. Було, намалюе вуглем на стiнi чортяку, себто «чарний кiт», та i приневолюе жида улучать того кота камiнцями, розплавленими в комiнку.

Тiльки жид доторкнеться до камiнця i репетуе: «Вай-вай!» – попiк, сердешний, пальцi! а той його канчуком: «Улучай, – каже, – iродiв сину, а не то – до смертi зачухраю!» Нiчого робить, хапа неборак камiнець, шпурне; коли не влучить – б’е жида за те, що промахнувсь, а влучить, знову шмага: «За що, – каже, – б’еш чарнего кота?» Та так i граеться з ним, як кiт з мишею, поки не замордуе бiдолашного до полусмертi.