Фатальна помилка

Увесь день перелякана Марина думала про прихований сенс того сну, але нiчого путящого iй на розум так i не спало. Що це за велике мiсто? При чому тут хрест? І що за палаюча шибениця привидiлася iй?..

Коли бiльше не лишилося сил шукати розгадку сну, нарештi приiхав Іван Заруцький. Марина одразу ж кинулася до свого захисника, тiльки-но той увiйшов у намет. Вiн обiйняв жiнку, яка ледь вiдчутно тремтiла, мiцно пригорнув до грудей i, зазирнувши в зеленi очi, величезнi й бездоннi, насторожено запитав:

– Марино, що з тобою сталося пiд час моеi вiдсутностi? Чи хтось насмiлився скривдити тебе?

Вона заперечно мотнула головою й вiдповiла тихо, намагаючись не виявляти занепокоення:

– Все добре i спокiйно.

Однак Заруцький надто добре знав ii, тож вирiшив з’ясувати все до кiнця:

– Марино, не обманюй, я ж вiдчуваю, тебе щось непокоiть!

Вона вiдповiла знехотя:

– Я не розумiю, для чого ми тягнемо час? Адже нам запропонували здатися й обiцяли вiдпустити з миром. То давай же вчинимо так, як нам запропонували! Окрiм того, у мене погане передчуття.

Менi сьогоднi таке наснилося, таке…

– Ах, облиш! Знаю я цi вашi жiночi штучки: якщо насниться, то або жах, або щось вiще. Якби я пам’ятав кожен свiй сон i думав над тим, що вiн означае, то напевне помер би вiд переляку ще в дитинствi й не став би тим Іваном Заруцьким, якого ти знаеш…

Однак Марина не вгамовувалася:

– Іванчику, послухай-но, давай здамося!

– Нi!!! Не бувати такому!!! Не пiде козак Іван Заруцький на уклiн до якогось князька Івашки Одоевського, нiзащо не пiде!!! – розлютився вiн.

 – Менi татари й перський шах Аббас обiцяли допомогти у створеннi власноi держави на пiвднi Московii! Це ж усе для мене, а також для тебе, дорога Марино, i для синка твого. Ох i заживемо ж ми тодi!..

– Ти заслiп, Іване! Невже ж не бачиш, що ми приреченi?! Не бувати козацькiй державi! Ми вiдступаемо крок за кроком, у нас вже не вiрять так, як колись. Люди вже не зустрiчають нас iз хлiбом-сiллю, як ранiше. Стрiльцi нишпорять по наших слiдах, немов зграя хортiв… Схаменися, Іване!.

.

Тут у намет зазирнув молодий козак i зупинився, притримуючи полог i не наважуючись увiйти усередину.

– Чого тобi, Степане? – поцiкавився Заруцький.

– Я хотiв… хотiв… – хлопець явно не наважувався сказати щось дуже важливе.

– Припини мимрити, Степане! Козак ти чи баба, кiнець кiнцем?! Доповiдай, як годиться, – розсердився Іван.

– Вiдступати треба!

– Що-о-о?!

– Вiдступати, кажу, треба! До Ведмежого острова.