Кинджал проти шаблі

Ледь священик погодився, ледь домовилися про все – визирнуло сонечко, свiт знову змiнився, лани пiдсохли…

Що б усе це означало?

* * *

Ненадовго заiхавши до молодоi дружини, наприкiнцi травня Іван Вишневецький, який вже остаточно одужав вiд торiшнього поранення, виiхав на далекi межi своiх володiнь, щоб особисто перевiрити застави, призначенi для попередження про хижi намiри грабiжникiв-татар. І от уже два мiсяцi вiд князя не було жодноi звiстки.

За час вiдсутностi чоловiка Олександра з худенького жвавого дiвчиська iз хлоп’ячою фiгуркою остаточно перетворилася на сформовану жiнку.

Стегна набули округлостi, груди налилися, худеньке бiле личко з величезними зеленими очима погладшало, гостре пiдборiддя майже зовсiм зникло, невиразнi тонкi губки тепер зробилися опуклими, соковитими i звабливими, немовби жменя свiжоi малини. Молочно-бiла шкiра ще бiльше пополотнiла, зате стала гладенькою й оксамитовою. Одне в зовнiшностi Олександри лишалося незмiнним: хай як ретельно не заплiтала вона товсту «замiжню» косу, але з-пiд квiтчастоi хустки як i ранiше виривалися непокiрливi прядки рудого волосся, що вигравали на сонцi найчистiшим золотом.

Сам лише вигляд попiвни збуджував чоловiкiв i викликав у них потаемнi бажання, однак при зустрiчi з Олександрою вони смиренно опускали очi додолу й поспiшали якнайшвидше забратися геть. І недарма: попри довгу вiдлучку князя Вишневецького, нiхто iз простолюдинiв не бажав нажити собi неприемностей з його молодою дружиною…

Вона вiдчувала усi цi змiни й не розумiла, радiти iй чи тужити? Колись тонка талiя втрачала форму, округле черевце зростало iз кожним днем… До батька зi своiми страхами та непевнiстю не пiдiйдеш – втiм, у настоятеля церкви Святого Духа вистачало турбот, тому Гаврило зазирав додому як завжди нечасто.

Інша рiч – тiточка Марта, яка щотижня перешивала племiнницi сукнi, що залишилися iй вiд матерi. Отож Олександра й чiплялася до цiлительки з усiлякими «незручними» запитаннями.

– Там у тебе, напевно, бичок оселився! – жартувала знахарка, оглядаючи схвильовану вагiтну.

– Бичок?! Який такий бичок?!

– Звичайний бичок, чорненький бочок, крутi рiжки, жвавi ратички, – пiдбурювала ii цiлителька.

– Ой, тiточко, що ви таке говорите?! А як же дитинча?..

– До чого ж ти ще дурненька, дiвчинко моя! – ласкаво обiймаючи племiнницю, смiялася тодi Марта. – Вже й замiжня, а в казки дотепер вiриш… Не хвилюйся, люба, козак у тебе народиться!

– Ви впевненi, тiточко?..