Шалені шахи

– А чому фiгурами вбранi живi люди?

Ледь стримуючись, щоб не розреготатися в обличчя ошелешеному аристократовi, хазяiн продовжив у тiй самiй манерi:

– А чому би, власне, й нi?… Погодьтеся, доля грае людьми. Ми, розенкрейцери, граемо долями народiв. То давайте поборемося живими шахами!

– Але ж так не можна…

– Чому ж не можна, синьйоре?! Вони ж не стануть убивати одне одного! Можете переконатися, зброя в них дерев’яна.

– Убивати?… – юнак сполотнiв вiд жаху, його голос затремтiв. – Навiщо ж убивати?…

– Та заспокойтеся ви!

– Вони й не навченi до вбивства! – І пещенi ручки гостя з довгими доглянутими пальчиками нервово затремтiли.

– Я знаю. Я залучив для гри не тiльки своiх служникiв, але й ваших. Оцей, наприклад, ваш головний кухар, – й iталiець вказав на бiлого шахового короля. – Ах, синьйоре, це ж просто розвага!

– Розвага?… – Голос гостя усе ще виказував нервову напругу. – Ви говорите про живих людей, немов про бездушнi кам’янi статуi!

– Так, чудова розвага, приемна i лоскiтлива для нервiв.

Тут хазяiн нарештi дозволив собi посмiхнутися, широко й вiдкрито:

– Тож тепер ви, друже мiй, переходьте до гри i спробуйте не втратити свого кращого кухаря! Інакше плоди його кулiнарного мистецтва тiшитимуть гостей за моiм столом. Ну що, згода?

– Гаразд, спробую зiграти за вашими правилами, – приречено зiтхнув гiсть.

Молодому аристократовi було вдвiчi важче, бо тепер йому доводилось боротися за щось реальне – за живих людей. Дотепер його життя протiкало зовсiм по-iншому.

Титул i величезну спадщину юнак одержав вiд батька ще в ранньому дитинствi. Його великi володiння охороняло потужне, навчене вiйсько, а безтурботне iснування забезпечували легiони вiрних безликих служникiв. Вiн жив у своему iдеальному свiтi, не звертаючи уваги на подii, що вiдбуваються навколо, не вдивляючись у живi людськi обличчя. Реальнiсть i вiдповiдальнiсть лякали його.

Щоб пiдтримати пiдупалого духом гостя, хазяiн милостиво запропонував юнаковi грати бiлими, минаючи процедуру жеребкування.

Однак англiець миттево змiнився, тiльки-но встав за двома бiлими шеренгами. І недарма: адже единою пристрастю юнака були шахи, якi пробуджували в ньому спрагу життя й надавали почуття значущостi! Тому iз сором’язливого пiдлiтка вiн стрiмко перетворився на норовливого запального правителя, що залiзною рукою гнав васалiв на битву. Коли юнак наказав просунутися на двi клiтини королiвському пiшаку, у його очах усе ще жеврiли слабкi слiди нерiшучостi.