Шалені шахи

– Забрати звiдси цю псячу кров!!![25 - Специфiчна польська лайка, що вказуе на низьке («собаче») походження опонента.]

Служники, що тим часом спiшилися, дружно накинулися на вiзника. Той встиг лише раз хльоснути батогом, як його стягли з воза i жбурнули в канаву. Один зi служникiв зайняв мiсце селянина й заходився розвертати його вiз, щоб звiльнити проiзд. Вiзник мiж тим виповз iз канави й, люто лаючись, кинувся до коня, на якому сидiв пан Зборовський. Поляк стьобнув сiромаху батогом просто по очах. Селянин вереснув i впав, двое служникiв знов зiштовхнули його в канаву.

Ослiплений ударом селянин почав голосно обурюватися:

– Що ви робите?! За яким правом?! Розбiйники!!!

Зачувши гвалт, до мiсця подii почали потихеньку збиратися мiсцевi витрiщаки. Вони спробували обережно дiзнатися в служникiв пана Зборовського, що ж тут, власне, сталося? Але пiдоспiлий на допомогу полякам рихтар Адам Кухта вiдповiв обивателям:

– Не суньтесь не у свою справу, iнакше, чого доброго, опинитеся в тiм же становищi, що й оцей бельбас, який одержав батогом по очах! Ідiть своею дорогою й не накликайте на себе лиха.

Оцiнивши кiлькiсну перевагу незнайомцiв й iхню надзвичайну озлобленiсть, витрiщаки вирiшили не спокушати долю й потихеньку вiдiйшли подалi. Переслiдувачi ж на чолi з мiсцевим вiйтом, нарештi об’iхавши розчiпленi вози, кинулися наздоганяти втiкачiв. Незабаром мiстечко залишилося позаду. Дорога вела на пiвденний схiд…

* * *

Князь Сангушко ледь не падав вiд страшноi втоми, але розпач надавав сил.

Вiн уперто бiг уперед, не розбираючи дороги, хриплячи, кахикаючи, жадiбно хапаючи ротом повiтря. У якусь мить ноги просто вiдмовилися слухатись. Дмитро Федорович запнувся, боляче вдарився руками об мокрий камiнь, спробував пiдхопитися, однак знов послизнувся i влетiв у невелике болiтце. Кiлька секунд поборсавшись там, ра5чки вибрався на сухе мiсце, нарештi знов здiйнявся на ноги й поплентався до прилеглого яру, не вiдчуваючи тiла, хапаючись руками за що тiльки можна й похитуючись з боку в бiк.

За ним точно гналися: десь трiскотiли кущi, хтось лаявся з придихом… Князь перебував у тiм станi крайньоi утоми, коли геть зникають навiть найважливiшi думки, залишаеться одне тiльки безпосередне бажання – вiдпочити будь-що. Вiн не думав бiльше нi про свое життя, нi про Анджея, нi навiть про Олену – тiльки про те, коли ж нарештi перед ним вiдкриеться острiвець порятунку, де можна вiдпочити! Таким острiвцем уявлявся рiдний маеток, де вiн народився й вирiс.