Принц України

Тимур i Олена Литовченки

Глава 1

Концтабiр чи… концтабiр?…

Особняк Порфирiя Силенка,

Торонто, 13 липня 1977 року

Заливний дощ невпинно перiщив у шибки широкого вiкна невеликого кабiнету, в центрi якого схилився над паперами господар затишного особняка – Порфирiй Силенко-Кравець. Просидiвши у величезному шкiряному крiслi тривалий час, вiн поступово задрiмав. Що аж нiяк не дивно, адже Порфирiю Андрiйовичу виповнилося вже вiсiмдесят чотири роки…

У дверi тихенько постукали, але вiдповiдi не було: старий продовжував дрiмати.

Несподiвано дверi з гуркотом розчинив протяг, i в iхньому отворi виникла ведмежа фiгура двiрника Дмитра. Порфирiй Андрiйович негайно прокинувся i з цiкавiстю подивився на непроханого гостя.

– До вас можна?… – прогугнявив бородань.

Старий не встиг вiдповiсти, оскiльки вiкно несподiвано вiдчинилося, i потужний порив вiтру миттю розкидав по всiй кiмнатi папери, що лежали на столi. Переляканий двiрник хотiв ретируватися, однак почув навздогiн:

– Стривай-но, залишся й допоможи менi навести тут лад!

Дмитро обернувся i побачив, як старий намагаеться пiднятися, судомно чiпляючись тремтячими пальцями за широкi дерев’янi пiдлокiтники крiсла.

Двiрник слухняно повернувся, пiдiбрав папери, що розлетiлися по кабiнету, подав iх старому… i мимоволi подивився на нього спiвчутливим поглядом.

Порфирiй Андрiйович справдi виглядав украй змученим i хворим. Вельми поважнi роки й загадкова виснажлива хвороба, яка хто зна звiдки звалилася на нього останнiм часом, зробили свою справу.

Колись мiцний, дещо схильний до повноти хвацький полковник Армii УНР, який аж пашiв вiдмiнним здоров’ям, буквально за пару мiсяцiв несподiвано висох, облисiв i став скидатися на живу мумiю з землистою шкiрою i темними колами навколо неживих тьмяних очей.

– Як ти сюди потрапив? Хто тебе впустив? Марiя?… – сумним рипливим голосом звернувся до двiрника Порфирiй Андрiйович.

– Нi, мене впустив якийсь франтуватий красунчик. Хвилин п’ять тому вiн вийшов вiд вас…

– Ах, мiстер Пiтер!.

. Так, вiн був у мене сьогоднi, але менi здалося, що з часу його вiзиту проминула цiла вiчнiсть… тому що… – старий замовк, загубивши нитку розмови.

– Я тут вам принiс… ось… – почав було двiрник. Порфирiй Андрiйович повiльно пiдняв голову, подивився в очi велетня i попросив:

– Поклич Марiю, будь ласка.

– Але ж ми тут самi… – здивувався чолов’яга.

– Ах, так, я ж сам вiдпустив ii до вечора… Щось морозить мене.