Симфонія почуттів

– Записуйте, – промовила Яна тремтячим голосом: «Ковальський Богдан Янович, дев’ятнадцять рокiв».

Бiльше вона нiчого не могла придумати.

– Я розрахуюся з усiма, – схвильовано заговорила до медсестри, – я вам заплачу, я куплю найдорожчi лiки. В мене е грошi, багато грошей.

– Лiкарю, – пiдбiгла до якогось лiкаря. – Лiкарю, я вiддячу всiм, я… я дуже багата… врятуйте його.

– Постараемось, – кинув коротко i якось дивно подививсь на неi.

Яна зайшла до вестибюлю, втомлено сiла на одне з крiсел i всесильна тиша разом з темрявою огорнули ii.

В серцi знову ворухнулося звичне iй вiдчуття розпачу, що нiби провадило ii по кривавiй дорозi. Сидiла серед тишi. а в серцi вкотре воскресав темний символ журби, свiдок ii страшного грiха, причина вiчного неспокою.

– Боже, подаруй менi прощення, очисти мою душу, бо вона скапуе мукою у пекельний вогонь. Знову згадувала Василя…

Виходила за нього замiж без примусу, без найменшого втручання стороннiх людей. Бiгла вечорами на побачення по розквiтлiй землi, несучи в серцi оксамитову мелодiю кохання…

Та немовби згинуло все в чорнiй отрутi алкоголю.

Вiн плюндрував ii душу найгiршими словами, насолоджуючись кривдою, як вином, задихаючись вiд лютi. І одного разу вона не витримала… Вхопила зi столу порожню пляшку з-пiд горiлки i жбурнула нею у чоловiка. Отак вiн i залишився лежати в ii пам’ятi з розтрощеною головою i страшними очима, в яких застиг передсмертний жах…

Вiдтодi зоряний вир небес перестав вабити Яну чарами ночi, небо посуворiшало, стало важким i недосяжним.

А вона безсонними ночами вдивлялася у чорну безодню свого майбутнього, звiдки моторошно проглядали холод i темрява. Якась нелюдська сила помагала iй жити i пам’ятати кожну хвилю про неминучiсть смертi.

На другий день здала кров для названого сина. Вiдчуття тривоги за його життя стало таким сильним, що навiть вiдганяло думи про злочин. Вона тулилася до стiни у лiкарняному коридорi, намагаючись зазирнути до палати. Тiльки на мить iй вдалося побачити бiлiше вiд крейди обличчя юнака i худу, простягнену поверх ковдри руку, до якоi була пiдключена крапельниця.

Надвечiр вийшла з лiкарнi. Останнiй автобус до села вже вiд’iхав i вона пiшла через поля пiшки. Серце аж стогнало вiд нудьги i тривоги, якi нiколи не знали спочину i пильнували ii цiлодобово.

– Боже, дай сили жити, поверни до здоров’я того хлопчину, що став менi единою надiею на свiтi, – молилася пошерхлими устами.