Адеман. Орбітальне фентезі

Стежки заростають, густiшають нетрi – зменшуеться популяцiя людей, оголюеться порода i пустелi наступають – iм стало затiсно.

– Ми заблукали.., – двонога вкотре набридала Геленi своею людською обережнiстю. – Добре було когось живого зустрiти. Чи е щось, чого менi не слiд знати, Гел?

«Наступного разу зроблю це: скину посеред дюн бiля нiр пiщаних гризунiв, щоби наковталася пилу i не могла скиглити – першитиме горло, зате нарiкань менше», – вирiшила про себе Бiлогрива. Де вона помилилася, коли вирiшила, що Ева дозрiла для дорослих мандрiвок.

У блуканнях нiчних мало радостi i кольорiв для пiдлiтка. Нелегко зберiгати холодний спокiй та обачнiсть звiра. Без iнтуiцii та вишколених iнстинктiв вполюють тебе або крагуни, або повзуни, або просто природнi пастки.

– Це правда, що бiля скель бувають невидимi заломи простору? Зайдеш зi схилу – вийдеш на пiк. Ото було б добре.., – Ева сподiвалась почути вiдлуння звичних котячих вiбрацiй, але Бiлогрива вперто мовчала, вiд чого у дiвчини ще дужче розiгралась уява.

Якби у цю мить двонога зазирнула болокоту у вiчi, хорошого упiзнала небагато. Малиновi iскри запалюються по тривозi, i вiддзеркалюють вони загрозу.

У свiтлi блiдоi плеяди мiсяцiв не все розрiзняють нетренованi людськi очi. Про дотик холодного, як метал, поцiлунку, який морозить слину i кров, Ева бiльше знала, нiж чула. Умовний сигнал запiзнився.

– Краги! Замр-р-ри, – протяжно зашипiла Бiлогрива i завалилась на бiк, скинувши свою вершницю. – Не ди-хай…

Подiбнi маневри болокоту зазвичай вдавалися, але сьогоднi падiння видалось невдалим.

Евi здавило дiафрагму ii дорожнiм наплiчником, який перекрутився пiд час падiння, i зараз вона задихалась. Медоока встигла подумати про Лагоса, вбитого горем, про траурнi стяги в Адеманi, про своi недочитанi згортки, коли цей пекучий тиск ослабився, i горло засудомило вiд рiзкого ковтка повiтря.

Каптурник був один. Вiн залишив у пащi звiра шмат вiдiрваноi поли i замороженi зi слини борулi.

Доля дарувала дiвчинi наступну мить земного пробудження. Кашель i зацiпенiння кiнцiвок минули, невидима карусель зменшила оберти, думки прийшли до тями, але голос ще не пiдкорявся:

– Да-руй.., що я.. та-ка хилячка! – слова давались iй iз зусиллям.

Пазуриста частково ще притискала нещасну своею вагою. «Схибила..» – подумала про себе кiшка i не полiнувалась швидко вiдповзти. Вiстрями сталевих кiгтiв вона збивала iз зубiв кригу, яку перемогла.