Адеман. Орбітальне фентезі

Правду шукати у рядках красиво кривих i мiж ними – гiдна справа книжникiв, та оманливий ii пiслясмак. Бо повiрять вони у власну мудрiсть, одуренi вродженим хистом поводиря.

Запах – спокусник звиватиметься мiж руiн мертвого мiста. До пiдземноi кав’ярнi – лиш пригнути голову. З порогу пригощатиме фiсташковим пломбiром, приправленим стронцiем. Смоляну кiптяву назве квiтковим пилком, оплавлений чорний камiнь – скандинавським стилем. Чиюсь зiгнилу кiнцiвку цiлуватиме i слухатиме убогу мелодiю iржавоi гiтари-труни. Убога клiть примариться шипшиновим садом – не бiйся зiв’ялих голiвок, вони – людськi.

Поводир на тих руiнах – сутулий спецiалiст по зв’язку iз суспiльством, облисiлий на скронях, але з живими очима-револьверами. Як варiант, найманий лiтописець для нарощування слави i клонування героiв, у засаленiй бородi якого застряли обiднi крихти. Обое вимушено коряться, але почуваються майже щасливими: вони заслужили свое мiсце в загальнiй нiшi. Хто шукатиме першу iскру, нехай спробуе протиснутись мiж хитрими штуками-уламками, якими списанi листки.

Полотна для писання у Знайденнi витканi iз жовтих волокон польових царинок. Якщо слова не читаються, ненаситнi згризають краi, шукаючи сенс мiж тороками. Голод – сильний штовхач. Чорнило зволiкае висихати – п’ють його. Настирливi листконошi не втомляться вимагати чергового епiзоду, чигаючи пiд вiкнами. Шкода газон. Дожени iх, Пустеля.

Це перегони. На дистанцiю без фiнiшноi мiтки. На трибунах – воскованi усмiшки i тiнi двiйникiв, на лицях вершителiв – пробiли.

* * *

«Записувати подii iз кiнця – один iз нехитрих способiв вберегтися вiд спокуси домальовувати гарних кучерiв персонажам сiрим i помноженим. Але ще – це едина можливiсть перестати заглядати наперед.

Молодого i зухвалого лiплять iз бiлоi глини, щоб випалити героя. Бо не шляхетно якось це: вiдкопувати з-пiд купи бруду та смiття майже мертвого i ледве вiдважного, аби потiм, вимiряючи його, гратися ним у солдатика.

Життевий цикл рафiнованих персонажiв незмiнний: народитись, змагатись, перемогти i в свiтлi софiтiв покинути сцену. Не досягне промiнь того, хто, довго ховаючись в тiнi, не може пiрнути за лаштунки, щоб просто пiти.

Моя з’ява тут вплiтаеться надтрiснутою жилою у стару рибацьку сiть, безмiрну кiлькiсть разiв латану i рвану. І мае закiнчитися там, де був колись зав’язаний перший вузол, що позбавив мене спогаду.