Адеман. Орбітальне фентезі

Існування за межею загартувало мое терпiння до бруду зовнiшнього i внутрiшнього, але не додало смiливостi нi тверезiй, нi п’янiй головi. Коли я, мов тремтяче щеня, спостерiгав божевiльний фарс на асфальтних пiдмостках помийного театру, едина думка, що прорiзувала свiдомiсть, пiдганяла мене до втечi. Втеча, а не бiйка, вирiшувала бiльшiсть моiх проблем. Ймовiрно, утiкачi – найщасливiшi люди, доки можуть вiдчувати себе переможцями у перегонах. Упiйманi – вже в’язнi.

Як завжди, витримав недовгу паузу. Навiсна баба могла повернутись, але сталося iнше: нiч заскрипiла звуками автомобiльних гальм.

Хтось скрикнув, хтось упав. У синьому свiтлi вузькооких фар я спостерiгав, як починае припускати у швидкостi i силi зимовий дощ, бачив жiночий силует, розiп’ятий на брукiвцi i шапку, бачив спалах прикритоi запальнички у чоловiчих руках i невдалi спроби кiлька разiв прикурити. Глухий звук зачинених дверцят, моторне ревiння i котячий вереск..

Жителi сусiднiх будинкiв? Випадковi перехожi i запiзнiлi коханцi – де ви усi? Я дивився на дорогу, мене не бачили.

Заросле щетиною обличчя, мокре вiд дощу, було менi маскою. Потiм був короткий спалах. У головi, зi споду спогадiв. Кудись усе попливло, закружляло у мокрому сплетiннi свiтла i тiнi, реального i минулого, i знову, мов з-за хмар, виринув далекий образ, який я давно колись прогнав вiд себе…

Холод i сирiсть – союзники нiчних рвачiв, якi пiд виглядом карет iз хрестиками вивозять i утилiзують недолюдей, мов смiття. Навiть у думки пробрався зимовий вiтер iз дощем, а сирiсть проймала до самих кiсток…

Нi тодi, нi зараз не можу зрозумiти мотивацiю свого вчинку.

Можливо, безумство перекисноi вiдьми було заразним, або ж мiсяць тодi був уповнi… Зате пам’ять не затерла жодного епiзоду:

– Ти не змерз, тат? – питав дитячий, але вихолощений голос, що винирнув iз калюжi. – Хочеш, я позичу тобi своi рукавицi з ведмедиками?

– Не турбуйся, Солько, у мене теплий шалик, – як нi в чому, вiдповiдав я i намотував вiдьмацький хомут на холоднi загрубiлi долонi.

– Це змiя! Скинь ii, скинь! Чуеш мене! – дитячий крик розчинився у шумi автомобiльного двигуна, i загойдались електричнi лiхтарi.

Я не послухався, вибiг iз тiнi i зупинився проти «звiра» без номерних знакiв, уявляючи, як швидко i безжально змете мене або його..

Коли я розплющив очi, дива не сталося. Я багато разiв шукав смерть у жiночому образi, а вона лиш реготала в лице. Може, не був переконливим? І знову отак – нiяк.