Портрет Доріана Грея

Мистецтво, по сутi, непотрiбне.

    Оскар Уайльд

РОЗДІЛ 1

Майстерню художника наповнював чудовий запах троянд, а коли легенький лiтнiй вiтерець проникав через вiдкритi дверi, вiн приносив за собою з саду насичений аромат бузку чи легкi нотки тернового цвiту.

Лорд Генрi Уоттон за звичкою лежав на персидському диванi й одну за одною курив цигарки. Звiдси вiн мiг упiймати поглядом Вiдблиски сонця на золотисто-медовому цвiтi верболозу, тендiтнi гiлки якого ледве тримали на собi таку красу, на шовкових портьерах, що закривали величезне вiкно, час вiд часу з’являлись чудернацькi тiнi птахiв, якi пролiтали повз.

Виникало враження, нiби портьери японськi. Це змушувало його задуматись про нефритово-блiдих японських художникiв, котрi намагаються засобами незмiнно нерухомого мистецтва вiдтворити рух i швидкiсть. Похмурий гул бджiл, що пробивали собi шлях некошеною травою, чи просто наполегливо кружляли довкола квiтiв у саду, робив тишу нестерпною. Глухий гул Лондона звучав нiби орган.

На мольбертi посеред кiмнати стояв портрет неймовiрно красивого юнака у повний зрiст, а всього за кiлька крокiв перед ним сидiв, власне, його автор, Безiл Голуорд, котрий кiлька рокiв тому несподiвано зник, змусивши громадськiсть заговорити про себе i придумати найрiзноманiтнiшi версii подiй.

Коли художник дивився на те, як вдало вiн зумiв вiдобразити красу i грацiю на своему творiннi, задоволена посмiшка не залишала його обличчя. Та раптом вiн схопився з мiсця, заплющив очi i притиснув пальцями повiки, нiби в спробi замкнути в головi сон, вiд якого вiн так боявся прокинутись.

– Це твоя найкраща картина, Безiл, найкраще з того, що ти коли-небудь робив, – лiниво пробурмотiв лорд Генрi. – Ти просто мусиш виставити ii в галереi Гросвенор наступного року. Академiя мистецтв завелика i занадто банальна. Коли б я туди не навiдався, там було або так багато людей, що я був не в змозi подивитись на картини, що просто жахливо, або так багато картин, що менi нiколи було дивитись на людей, а це ще гiрше.

Так що Гросвенор це едине пiдходяще мiсце.

– Не думаю, що ii варто виставляти будь-де, – вiдповiв вiн i дивакувато вiдкинув назад голову, в Оксфордi за цей рух друзi кепкували з нього. – Я не буду ii нiде виставляти.

Лорд Генрi пiдняв брови i вражено поглянув на нього крiзь чудернацькi хмарки диму, що iх видiляла його цигарка з опiумом.

– Нiде не виставлятимеш? Друже, чому? У тебе на це якiсь причини? Якi ж ви, художники, все ж таки, диваки.