Темна синя вода. Потік

Шаланда була з мотором, але й з рибалками, а човен без мотора, але й без рибалок.

Оцiнивши можливi наслiдки, взяли човен.

Для перетворення безформноi купи гуми на човен довелось попрацювати насосом, точнiше двома одразу. Насоси дуже нагадували ковальськi мiхи – двi здоровеннi дерев’янi щоки й гармошка мiж ними. Наступиш – гармошка стискуеться й викидае через шлангочку лiтрiв десять розлюченого повiтря. Розлючене – бо шипить, а хто б не шипiв, якби його стиснули?

Хоч i важкуватi були насоси, та й човен немаленький, але семеро здорових лобiв з надиманням упоралися.

Трохи гiрше було зi спуском плавзасобу на воду – бо до моря було метрiв сто грязюкою, потiм ще сто грязюкою й пiною, потiм ще двiстi – грязюкою, пiною та водою, потiм води стало по кiсточки… коротше кажучи, вiдмахали ми з човном на горбах десь з пiвкiлометра, i аж тодi вдалося скинути вантаж у воду й тягти.

Ще через метрiв сто дно човна перестало зачiпати дно моря.

Ще через сотню води стало по колiна.

І лише тодi, звiсивши бруднi, порiзанi скойками ноги за борт, ми критично глянули на берег (вiн був далеко), на обрiй (вiн був взагалi чорт зна-де), один на одного – й нiхто анi мигом не показав, що страшно.

І рушили.

Першi сто метрiв здавалося, що веслувати неважко… ай, не варто розтягувати. Важко було грести. Двое веслярiв гребли, двое вiдпочивали, ще двiйко милувались пейзажем, а сьомому несподiвано знайшлась iнша робота.

Виявилось, що радянський десантний човен розрахований на те, щоб переплисти Рейн або Вiслу, а на десяток кiлометрiв морем чомусь не розрахований.

Так, спускав. Весело булькотiв пухирчиками повiтря з тих швiв, що опинилися пiд водою й тихенько шипiв повiтрям з тих дiрочок, якi опинилися зверху. Й помiтно худнув з кожною хвилиною подорожi.

Насос, вiдповiдно, був розрахований на те, що його поставили на землю й качали ногою, а на те, щоб поставити його на хистке гумове днище човна, чомусь не розрахований.

Тому довелось качати повiтря руками, i це нагадувало гру на гармошцi. На дуже неоковирнiй, важкiй, тугiй радянськiй гармошцi.

Хтозна, кому було важче – веслярам чи гармонiстам. Коли, нарештi, дiсталися Джарилгача, втомленi були тi та тi. Вилiзли, скупалися, налякали дiвчат-нудисток, та й повеслували назад.

За всiх не скажу, але у мене потiм три днi болiли руки, ноги, спина та голова, бо той же човен довелось продавати.

Сюди б його, в цi часи й на Днiпро!.. Пiдлатати, та й гайнути вниз за течiею, на Канiв, Черкаси, Кременчук та Херсонщину.