Темна синя вода. Джерело

– Припини, – незадоволено сказав я, обережно вiдштовхуючи машинку. – Поламаеться.

Вiн знову посмикав важелi, й iграшка вiдкотилась.

Пиво виявилось теплуватим, але подiяло все одно заспокiйливо. Приемно шурхотiла осiдаючи пiна. Цей звук менi завжди подобався. Колись, давно-давно, у дитинствi, зпаяв навiть генератор «рожевого шуму» – отакого шелестiння, чи то листяного, чи то очеретяного, а чи пiнистих морських хвиль…

Знов почулось дзижчання, й легкий удар у обидвi ноги одразу, бо розставлено iх було не дуже широко.

Той самий автомобiльчик i той самий хлопчик. Мабуть, не дуже розумний.

Я знову легенько вiдштовхнув машинку, розвернувся й рушив додому.

І знов позаду задзижчало, i…

Нi. Не стукнуло. Хлопчик схибив – скерував машинку якраз пiд ту ногу, що я опускав. Я й опустив. От чесно скажу – ненавмисне.

Але пластмаса видала жалiбне «хрусь!», й дзижчання урвалося. Це ж iграшка, хiба iй багато потрiбно? Та ще й, мабуть, китайська.

– ААААААА!!! – почулося замiсть дзижчання, причому негайно.

Й рота хлопчик роззявив так, наче бегемот – кажуть, у них паща градусiв на сто двадцять розчиняеться. Але бегемоти з розчахненою пащею кидаються один на одного, а хлопчик з таким самим бегемотячим ревом кинувся навтьоки й зник у провулку.

Я знизав плечима й неквапно рушив запланованим курсом.

Додому. Допити пиво, пхнути до рота якийсь бутерброд, можливо, зазирнути в iнтернет або подивитися шматочок якогось фiльму – бо одразу весь вже не можу, нудно стае. Помилявся Бредберi, коли писав, що телевiзор став нашим господарем, що телеведучий вирiшуе, коли нам можна зробити крок вiд екрану, а коли нi, й що ми будемо планувати режим залежно вiд того, що там показують.

Чорта з два. Зараз я так само не залежу вiд телеекрану, як i вiд звичайноi книжки, хоч паперовоi, хоч електронноi…

– Гей, ти! – почулося ззаду, i стало ясно, що вечiр перестав бути спокiйним або принаймнi ось-ось перестане.

Озирнувся.

Посеред вулицi, не завдаючи собi клопоту рухатись тротуаром, швидким кроком наближалися трое… перепрошую, четверо, якщо рахувати того хлопчика.

Паща його вже не була роззявлена, натомiсть у руцi все ще телiпався осиротiлий пульт управлiння.

– Чого маленького ображаеш? – начебто миролюбно запитав перший з трiйцi. Вигляд у нього був теж не дуже агресивним, але пролетарським. – І не соромно? Мене спробуй образь.

Пробувати не хотiлось, але на таку пропозицiю, на жаль, е лише три варiанти вiдповiдi.