Темна синя вода. Джерело

Помовчав i додав:

– Хлопчик там був. Син. Стоiть, блiдий весь, але не плаче й мiлiцiонеровi щось розповiдае. Може, бачив. Уявляеш, як воно – коли батька на очах вбили?

– Так-так, – я кивнув. Максимально спiвчутливо.

– Ну гаразд, пiшов я, – сусiд знову махнув рукою. – Бо холодно, та й вставати рано.

Хряснули дверi, а я ще трохи постояв i теж пiшов.

В головi було порожньо – хоч меблi завозь. Жодноi думки. Заснув – тiльки-но до подушки торкнувся. І спав, як убитий, аж до самого ранку, без жодного сну та кошмару.

Отакi, знацця, в Ігоря одноходiвки. Безпрограшнi. Хоч повiрю – виграе, а хоч пiдставлюсь – все одно доведеться з ним якось контачити. Хоча б для того, щоб набити морду.

Що, мiж iншим, непогана iдея.

Насправдi, звiсно, iдея була вкрай кепською. Якщо це був дружнiй розiграш, просто надто далеко зайшов – то за таке морду бити не варто. Варто скачувати грошi на адвокатiв, за комiр тягнути в мiлiцiю, щоб невiдомий друг там зi сльозами на очах розповiдав, як хотiв пожартувати, а вийшло он воно що.

У цьому випадку я можу розраховувати на перевищення необхiдноi самооборони в станi афекту й умовний термiн. Хоча нi, умовний з певних причин вже не свiтить. Що, ясна рiч, теж не прикрашае бiографiю – для чесного роботяги забагато, для президента замало – але все ж таки менше зло.

Але все одно контачити доведеться – щоб витрусити iм’я замовника.

Значно гiрша справа, якщо невiдомий замовник щось вiд мене хоче й для того заганяе у безвихiдну ситуацiю.

Не знаю, що можна вiд мене хотiти. Я не олiгарх, хай навiть мiсцевого значення, тим бiльше, не обласного та не державного.

За обласне значення – то, мiж iншим, проскочила колись iнтернетами цитатка одного маловiдомого автора. Був вiн настiльки маловiдомим, що з розпачу написав книжку – про те, як нашi благороднi росiйськi брати воюють з вкрай пiдступними та паскудними «бендерiвцями» (атож, саме так i написано). Письменник з того шановного пана вийшов нiякий, книжка, окрiм невеличкоi когорти зовсiм вже шизонутих украiнофобiв, нiкого не зацiкавила, за рiк-два згинула, як обри, але поки про неi ще так-сяк говорили, то хтось знайшов перл.

Не мовний, а мотивацiйний:

«…у той час, як журналiсти обласного масштабу прозябають на триста баксiв».

Помри, а краще не скажеш. Була б зарплатня хоч на долар бiльша – став би, мабуть, шановний автор i патрiотом. Був би жiнкою – пiшов би у повii, а так – лише один шлях, у журналiсти.