Темна синя вода. Джерело

Тiтка була немаленька в двох вимiрах (висота пiдвела), але жваво компенсувала це виразом на обличчi: «Пру куди хочу, нiкого не бачу!», й енергiйними рухами стегон. Лише в мене на очах вона вiдкинула лiворуч-праворуч десь чотирьох пасажирiв, а п’ятим був я. Точнiше, моя сумка з подаруночком.

– Ойойойой! – залементувала тiтка, спробувавши провернути звичну операцiю. – Чого ви штовхаетесь!

А що ж ви хочете. Двадцять кiлограмiв, ще й купа гострих виступiв. Тут не лише «ойойой», тут i «матьматьмать» закричиш.

Сподiваюсь, ii чоловiк запитав про походження синцiв на стегнах.

Але зараз я сумки з собою не мав, а отже, поштовхи сприймав тiлом.

І хоча тiтки були дрiбнiшi, зате численнiшi.

– Та посуньтеся ж! – одна тiтонька, не задовольнившись фiзичним впливом, додала ще й орального. – Стало посеред дороги й…

Вибачатися я не став, але пару крокiв убiк зробив.

Вчасно.

Вереснули гальма (за останню добу я вже трохи звик до пронизливого верещання), й на тротуар, якраз до кiоску, вискочила яскраво-червона «Тiку».

Зупинилась, вдавивши бампер у металевий бiк кiоску, i…

І все? Щось малувато. Якби стояв – перебило б ноги, не бiльше, а це явно не дотягувало до результату, який так реалiстично показував менi Ігор.

Нi, не все.

Голосно трiснуло скло, й чималий кавалок гострим зубом вдарився якраз у капот. Скреготнув – безсило та люто, з жалем, що не людину до металу пришпилив, а дурно згаяв короткий помах свого життя. Жалiбно бренькнув, розсипавшись на дрiбнi шматочки, наче дзеркало троля iз казки про Снiгову королеву.

Машинально я глянув в салон – тiтка-шоферка вчепилася у кермо так, нiби хтось мав намiр або кермо вiдiбрати (назавжди), або тiтку з машини витягти й тут-таки, на капотi, розкласти.

Хто-хто, а ця на водiя-аса, найнятого для того, щоб мене налякати, аж нiяк схожою не була. На Снiгову королеву теж.

Я зiтхнув, кинув газети в урну – за ними одразу метнувся якийсь дядько, не так уже й по-жебрацькому одягнений. Інтелiгент, мабуть. З колишнiх. Грошей вже нема, а потяг до читання усього пiдряд ще лишився.

Жалюгiдне видовище! Дивитися було неприемно, тож рушив далi. До кафешки. В якiй, сподiваюсь, вже сидiв Ігор, який, також сподiваюсь, менi багато чого пояснить.

Що ж. Принаймнi перша частина моiх сподiвань виправдалась. Ігор справдi влаштувався за столиком бiля самого краю тераси, й, завваживши мене, помахав складеною газетою.

Ясна рiч, у нiй було про те, що загинуло четверо.

– Доброго ранку! – бадьоро привiтався вiн.